Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник - файл GL_1.DOC

приобрести
Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник
скачать (1735.9 kb.)
Доступные файлы (13):
GL_1.DOC905kb.17.10.2001 09:00скачать
Gl_2.doc836kb.17.10.2001 09:08скачать
Gl_3.doc493kb.17.10.2001 09:22скачать
Gl_4.doc706kb.17.10.2001 09:35скачать
Gl_5.doc217kb.17.10.2001 09:38скачать
n6.doc1408kb.17.10.2001 10:06скачать
n7.doc2068kb.17.10.2001 10:28скачать
Gl_7.doc483kb.17.10.2001 10:36скачать
Gl_8.doc572kb.17.10.2001 10:44скачать
n10.doc49kb.17.10.2001 10:46скачать
n11.doc24kb.31.07.2002 12:09скачать
n12.doc25kb.17.10.2001 10:50скачать
n13.doc708kb.31.07.2002 13:11скачать

GL_1.DOC

НЕОБХІДНІСТЬ,
СУТНІСТЬ І РОЛЬ ФІНАНСІВ

1.1. Необхідність та сутність фінансів

Фінанси є однією з найбільш важливих і складних економічних категорій. Без них неможливе функціонування держави і діяльність юридичних та фізичних осіб, оскільки саме вони забезпечують вартісний рух створеного у суспільстві валового внутрішнього продукту (ВВП), відображаючи досить складні відносини, що виникають при цьому. Головним їхнім призначенням є забезпечення кожної фізичної особи, кожного суб’єкта підприємництва, кожної державної структури, а отже і суспільства загалом, достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами.

Фінанси мають як видиму, зовнішню, форму прояву, так і внутрішній зміст. Видима сторона фінансів проявляється у грошових потоках, які рухаються між суб’єктами фінансових відносин. Ці потоки — їх характер і форми, спрямованість і обсяги — є предметом практичної фінансової діяльності. Прихована, змістова, сторона фінансів пов’язана з тим, що відображають ті чи інші грошові потоки, а саме — рух вартості створеного у суспільстві валового внутрішнього продукту, тобто обмінні й розподільні відносини. Від налагодженості цих відносин залежить ефективність економічної системи і розвиток суспільства. Обмінно-розподільні відносини характеризують внутрішню сутність фінансів і є предметом фінансової науки.

Фінанси — сукупність грошових відносин, пов’я­заних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства.

Окреслюючи засади фінансової теорії, по-перше, необхідно визначити основоположні елементи, що характеризують сутність такого специфічного і важливого явища, як фінанси, та, по-друге, здійснити їх відповідну структуризацію. Тобто, визначаючи фінанси, як і будь-яке інше явище, необхідно дати відповідь на просте і водночас надзвичайно складне запитання — що це таке і що воно в себе включає? Незважаючи на здавалось би очевидність трактування, сучасна фінансова наука однозначної відповіді на ці запитання не дає. Можна навести безліч визначень фінансів, які різняться не окремими специфічними ознаками і деталями, а самою сутністю поняття. Звернемося, наприклад, до книг зарубіжних авторів, виданих в Україні. У книзі «Фінанси» Е. Нікбахт і А. Гроппеллі, розглядаючи, по суті, фінанси підприємств, тобто мікрорівень економічної системи, визначають їх як «застосування різноманітних економічних прийомів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу».

Ш. Бланкарт у підручнику «Державні фінанси в умовах демо-
кратії», досліджуючи макроекономічний рівень, дає визначення не фінансів, а фінансової науки, характеризуючи її як «економічний аналіз державної діяльності». Але аналіз — це процес, тоді як будь-яка наука являє собою систему знань про певний предмет.

Детальне дослідження проблеми визначення державних фінансів проведено В. Л. Андрущенком у монографії «Фінансова думка Заходу в XX столітті (Теоретична концептуалізація і на-
укова проблематика державних фінансів)». Лейтмотивом переважної більшості визначень є характеристика державних фінансів як доходів і видатків держави, як суспільного багатства у формі грошей і кредиту, що перебуває у розпорядженні державних органів. При цьому фінанси тісно пов’язуються з грошима.

Вітчизняна фінансова наука виходить з того, що фінанси — це не просто гроші, доходи чи видатки або суспільне чи персоніфіковане багатство, а сукупність відносин, насамперед розподільного характеру, які опосередковуються через доходи і видатки підприємницьких структур, держави, фінансових інституцій і міжнародних організацій. У зв’язку з цим виникає питання, чи вказані відмінності у визначенні фінансів є справді абсолютно різним їх тлумаченням, чи це просто різні підходи до одного і того самого явища? Адже, характеризуючи зміст і конкретні прояви фінансів, у кінцевому підсумку всі вчені-фінансисти розглядають, може і по-різному, але одне й те саме: доходи та видатки підприємницьких структур і держави, заощадження та інвестиції, фінансові ресурси і фінансові результати.

Відмінності у визначенні фінансів вітчизняною та західною фінансовою наукою полягають у виборі тієї чи іншої сторони різноманітних проявів фінансів як відправної точки для їх ідентифікації і характеристики. Ключовими елементами визначення сутності фінансів та засад їх функціонування, яке полягає у постійному русі і кругообігу коштів, є характеристика фінансових відносин і фінансової діяльності. Фінансові відносини, відображаючи рух вартості від одного суб’єкта до іншого, характеризують обмінні, розподільні і перерозподільні процеси і проявля­ються у грошових потоках. Фінансова діяльність будь-якого суб’єкта проявляється у формуванні доходів і здійсненні витрат. Це водночас і різні, і тісно взаємопов’язані сторони прояву функціонування фінансів: адже, з одного боку, фінансові відносини завершуються формуванням доходів одного суб’єкта при здійсненні витрат іншим, а фінансова діяльність, з іншого боку, не може здійснюватись кожним суб’єктом відособлено — доходи надходять від когось, а витрати йдуть комусь.

Західна фінансова наука у визначенні фінансів більше виходить із прагматичного аспекту їх функціонування, тобто з погляду фінансової діяльності. Однак визначення нею фінансів як доходів і видатків фактично означає визнання і фінансових від­носин у суспільстві, адже, ще раз підкреслимо, гроші нізвідки не беруться і нікуди безслідно не зникають, а доходи одного суб’єк­та завжди є витратами іншого. Вітчизняна ж фінансова наука більше уваги приділяла й досі приділяє фінансовим відносинам, розглядаючи доходи і видатки як їх результат. Отже, можна зробити висновок, що ні явного протиріччя, ні принципових відмінностей у підходах до розуміння сутності фінансів у світовій фінансовій на-
уці не існує.

Фінанси, як і будь-яке інше явище, мають певні ознаки, за якими їх ідентифікують. Більшість вітчизняних учених вважають, що суттєвою ознакою фінансів є їх розподільний і перерозподільний характер, а відносини обміну до них не належать. Однак формування доходів та здійснення видатків переважно на основі розподілу та перерозподілу вартості створеного продукту стосується лише державних фінансів. На рівні ж фінансів підприємств цей процес більшою мірою пов’язаний саме з обмінними відносинами. Водночас і обмінні, і розподільні, і перерозподільні відносини охоплюють ширше коло відносин, ніж фінанси, а тому не можуть бути їх ключовою ознакою.

Окремі фінансисти вважають, що характерною рисою фінансів є не просто розподільні чи обмінні відносини, а процес формування і використання фондів фінансових ресурсів чи грошових коштів. Значною мірою це правильно, але дещо обмежує розуміння фінансів. На макрорівні, у сфері державних фінансів, фондовий характер фінансових відносин яскраво виражений. Однак на мікрорівні, у сфері фінансів підприємств, ці відносини сьогодні, як правило, не пов’язані з формуванням і використанням фондів. Оскільки фінансові відносини можуть мати і фондовий, і канальний характер руху коштів, наявність фондів грошових кош­тів не є ключовою ознакою фінансів.

Головною ознакою, що визначає сутність і форму функціонування фінансів, є рух грошових потоків, у якому відображаються і фінансові відносини, і фінансова діяльність. Саме вони є тією універсальною властивістю, що поєднує всі аспекти функціонування фінансів. У них завжди чітко відображаються відносини двох суб’єктів з яскраво вираженим їх характером: обмін — оплата рахунків за товари і послуги; розподіл і перероз­поділ — сплата податків, виплата дивідендів, отримання субсидій та ін. Вхідні потоки пов’язані або з формуванням фінансових ресурсів — надходження від розміщення акцій, отримання кредиту, бюджетні асигнування тощо, або з отриманням доходів — надходження оплати за товари, роботи, послуги. Вихідні потоки відображають або видатки чи витрати, або процес повернення фінансових ресурсів, що використовувались на поворот­ній основі, або розміщення тимчасово вільних ресурсів на фінансовому ринку.

Оскільки інструментом фінансових відносин є гроші, необхідно визначити співвідношення між категоріями «фінанси» і «гроші». Загальновідомим і визнаним усіма є твердження, що фінанси — це не гроші. Сфери функціонування грошей і фінансів, будучи досить широкими і розгалуженими, пересікаються у певному сегменті. Це пересічення настільки важливе, що визначає характер дії і грошей, і фінансів. З одного боку, фінанси неможливі без грошей, адже інструментом фінансових відносин є саме гроші, а зовнішнім, видимим проявом цих відносин є грошові потоки. З іншого боку, функціонування грошей без фінансів багато в чому втрачає сенс і зводиться до суто технічних питань обміну. Виходячи з цього врешті-решт зрозумілим стає побутове ототожнення фінансів і грошей.

Функціонування фінансів, що пов’язане з такими поняттями, як фінансові відносини, фінансова діяльність, гроші і грошові кошти, фінансові ресурси, доходи і видатки (витрати), відображено на схемі 1.

Схема 1

Організаційні засади функціонування фінансів




Вихідними фінансовими категоріями є доходи і видатки та фінансові ресурси. Доходи одного з суб’єктів завжди є видатками іншого. Під доходами розуміють отримане в результаті певної діяльності надходження грошових коштів. Доходи розглядаються у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні — це всі надходження, які забезпечують фінансування видатків (витрат). У вузькому розумінні, це ті надходження, що відображають приріст вартості. Джерелом цих доходів є основні складові доданої вартості — заробітна плата, прибуток, позичковий процент, рента, непрямі податки.

Доходи розглядаються за стадіями і методами їх формування. За стадіями розрізняють первинні доходи, що отримані в процесі первинного розподілу доданої вартості, та вторинні, які формуються внаслідок перерозподілу первинних доходів. За методами формування виділяють продуктивні доходи — від певної продуктивної діяльності, та доходи від продажу і використання майна, ресурсів, у тому числі фінансових, чи певних прав. Крім того, доходи можуть поділятися на законні — отримані відповідно до чинного законодавства, та незаконні — одержані з порушенням законодавства.

Під витратами розуміють використання грошових коштів, що є в розпорядженні того чи іншого суб’єкта на даний момент, з метою забезпечення певних потреб. Витрати можуть здійснюватися за рахунок отриманих доходів чи наявних фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємств, на основі яких формуються продуктивні доходи. Основу фінансових ресурсів становить капітал. Однак, з одного боку, не весь капітал має форму фінансових ресурсів (наприклад, резервний та непрацюючий капітал), а з іншого — фінансові ресурси можуть формуватись і шляхом залучення та запозичення коштів.

Характеристика фінансових відносин пов’язана з виділенням їх об’єктів і суб’єктів. Об’єктами даних відносин є національне багатство і вироблений ВВП (схема 2).

Схема 2


Розподіл ВВП є необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. Фінанси виконують роль сполучної ланки між кількома виробничими циклами, без них неможливе відтворення виробництва — ні просте, ні розширене. Тому, з одного боку, розподіл ВВП є закономірною необхідністю. З іншого боку, саме ВВП як об’єкт фінансових відносин характеризує нормальну фінансову ситуацію: суспільство розподіляє і відповідно споживає чи нагромаджує те, що воно створює.

За умов, коли об’єктом фінансових відносин є націо­нальне багатство, для формування доходів використовується те, що створене попередніми поколіннями або дане природою. Закономір­ним таке явище можна назвати тільки в тому разі, коли існують зайві основні засоби чи матеріальні ресурси, які не використовуються, а також коли є значні запаси природних ресурсів, що перевищують потреби даної країни. В інших випадках розпродаж національного багатства означатиме звичайне «проїдання» ресурсів. У свою чергу, це може бути викликане економічною чи фінансовою кризою, коли іншого виходу практично не існує, чи безвідповідальною фінансовою політикою.
Нормальна
фінансова ситуація

Кризова
фінансова ситуація


Основним об’єктом фінансових відно­син є ВВП; національне багатство — тільки в частині зайвих ресурсів.

ВВП не вистачає для формування доходів і фінансових ресурсів, тому розпродається національне багатство.




Тільки зростаюче виробництво ВВП створює ста­більні фінансові передумови для процвітання нації.


Суб’єктами фінансових відносин у процесі створення ВВП є підприємці, робітники і службовці, держава (схема 3).

Схема 3




Права підприємців та робітників і службовців відображають їх незаперечні права власності на вироблений ВВП. У межах державного сектора економіки такі самі права власності належать державі, яка в даному випадку є звичайним підприємцем.

Права держави як керуючої структури суспільства визначаються об’єктивними потребами встановлення системи фінансового забезпечення виконання державою її функцій. Необхідні державі кош­ти вона може акумулювати таким чином:

Права держави у розподільних відносинах регламентуються в законодавчій формі.

З позицій використання створеного ВВП суб’єктами фінансових відносин є юридичні та фізичні особи та держава. Це пов’язано з тим, що не всі фізичні особи беруть участь у створенні ВВП, а тому їх потреби забезпечуються через перерозподіл, який здійснює держава.

Фінансові протиріччя. Оскільки об’єкт фінансових відносин один, а суб’єктів троє, то ці відносини мають яскраво виражений суперечливий характер. Кожний суб’єкт прагне отримати якомога більше, але це можна зробити тільки за рахунок інших суб’єктів, які мають такі самі інтереси. Звідси випливає необхідність збалансування інтересів усіх суб’єктів.

Способи збалансування фінансових протиріч:

  1. Установлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП.

  2. Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного з суб’єктів.

Збалансування інтересів суб’єктів фінансових відносин досягається насамперед шляхом установлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП, тобто таких, які відповідають вкладу кожного, зокрема й держави, у його виробництво.

Науково встановлених показників пропорцій розподілу і критеріїв ефективності на практиці не існує. Оцінювання проводиться опосередковано за показниками економічної ефективності та соціальної стабільності. Якщо економіка функціонує стабільно й ефективно, то значних протиріч у розподілі немає. Якщо соціальне напруження у суспільстві відсутнє, то воно в цілому задоволене пропорціями розподілу ВВП. Зазначені критерії оцінки відображаються у доволі точ­них економічних показниках — рівні ВВП (ВНП) на душу населення і темпах зростання ВВП.

Обсяг валового національного продукту на душу населення характеризує ступінь розвитку країни. Це один з основних критеріїв життєвого рівня населення окремих країн. Як відносний показник він характеризує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного громадянина. Обсяг ВНП на душу населення за рік у різних країнах має дуже значні коливання. У розвинених країнах він становить 25—40 тис. дол. США, а в деяких, наприклад у Швейцарії, перевищує 40 тис. дол. У найменш розвинених країнах цей показник становить 80—100 дол. В Україні в останні роки рівень ВНП на душу населення перебував на рівні 700 дол. З 2001 р. наша країна входить до групи найбідніших країн світу.

Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного з суб’єктів досягається на основі безперервного зростання ВВП. Темпи зростання ВВП характеризують динаміку фінансових відносин: чим вони вищі — тим більше задовольняються потреби в доходах. Психологічно передусім сприймається не стільки рівень ВНП на душу населення і маса доходів кожного суб’єкта, скільки їх динаміка. Постійне зростання доходів створює сприятливий клімат у суспільстві. Як відомо, будь-яке зменшення доходів і зниження життєвого рівня сприймається негативно, незалежно від того, який абсолютний розмір доходів. Навіть у найбагатших країнах негативно сприймається лише сповільнення темпів зростання доходів, не кажучи вже про їх падіння.
І навпаки, у бідних країнах сприятливою є ситуація зростання хоч і незначних доходів. Врешті-решт, саме постійне зростання доходів веде до їх високого рівня в розрахунку на душу населення.

Забезпечення зростання ВВП є основною формою вирішення фінансових протиріч у суспільстві. Падіння ВВП веде до фінансової кризи, яку не можна подолати, не зупинивши це падіння.

Характерні ознаки фінансів:

Основними у фінансах є відносини розподілу і перерозподілу. Відносини обміну в прямій формі складаються між юридичними і фізичними особами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг. Разом з тим у відносинах розподілу можна помітити елементи обміну, а у відносинах обміну — ознаки розподілу. Наприклад, податки мож­на розглядати і як метод перерозподілу доходів юридичних та фізичних осіб, і як плату суспільства державі за виконання нею установлених функцій і надання відповідних послуг: скільки заплатили, стільки й отримали. У будь-яких відносинах обміну можливі елементи перерозподілу доходів, оскільки ціни, як правило, відхиляються від реальної вартості товарів та послуг. Слід пам’ятати, що в чистому вигляді обмін та розподіл і перерозподіл — це тільки наукові абстракції. У реальному житті все набагато складніше і провести чітке розмежування відносин досить важко і навряд чи доцільно.

1.2. Моделі фінансових відносин у суспільстві

Розподіл і перерозподіл ВВП може здійснюватись за різними схемами, згідно з якими будуються моделі фінансових відносин у суспільстві. В основі побудови фінансової моделі суспільства лежать роль і місце в ній держави. Моделі розрізняються за двома ознаками:

а) за послідовністю розподілу ВВП;

б) за рівнем державної централізації ВВП.

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі — ринкової й адміністративної економіки. Їх розглядають виходячи з розподілу новоствореної вартості — національного доходу, домінуючими складовими якого є заробітна плата і прибуток. Він є основним і обов’язковим об’єктом розподілу. Основним за питомою вагою і значущістю. Обов’язковим, оскільки не може бути нерозподіленим — інакше зупиниться процес відтворення виробництва.

Фінансова модель ринкової економіки є основною, вона пройшла значний історичний шлях розвитку і домінує у світі. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це власники засобів виробництва, котрі отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата. У загальному вигляді ця модель може бути зображена на схемі 4 — заштрихована частина показує оподаткування заробітної плати окремих робітників і службовців (а, б) та прибутку підприємців (А, Б).

Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи насамперед на основі перерозподілу національного доходу.

Модель є відкритою, зрозумілою і точно характеризує фінансові реалії у суспільстві:

по-перше, у ній точно відображається рівень доходів кожної юри­дичної і фізичної особи, який, у свою чергу, характеризує їх вклад у створення національного доходу;
Схема 4

Фінансова модель ринкової економіки




по-друге, достовірно визначається рівень оподаткування: кожний суб’єкт точно знає, скільки він заробляє і скільки віддає;

по-третє, чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення продуктивності праці.

Пропорції первинного розподілу національного доходу між підприємцями і робітниками та службовцями регулюються:

Ринкові відносини сприяють установленню оптимальних пропорцій між заробітною платою і прибутком. З одного боку, кожний суб’єкт заінтересований у збільшенні своєї частки. Однак, з іншого, — є певні об’єктивні обмеження, які ведуть до того, що кожний суб’єкт заінтересований у доходах іншого. Так, для підприємців украй необхідним є високий рівень доходів населення, оскільки це сприяє розширенню обсягу продажу, а значить, і забезпеченню формування прибутку. Робітники і службовці заінтересовані в прибутку підприємства, тому що він створює передумови для розвитку виробництва, а відтак і зростання заробітної плати. При цьому переважну частку в національному доході у сучасних умовах займає саме заробітна плата, тоді як обсяги прибутку мінімізуються потребами виробничого розвитку.

Законодавче регулювання полягає у встановленні мінімального рівня оплати праці й обмеженні максимального рівня рентабельності на основі застосування економічних інструментів, наприклад податку на надприбуток.

Пропорції перерозподілу національного доходу регламентуються тіль­ки законодавчими актами.

Сутність фінансової моделі адміністративної економіки, яка застосовувалась у колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах, полягає в тому, що переважна частина національного доходу одразу централізувалась у бюджеті й виключалась із розподільних відносин. Держава спрямовувала в бюджет централізований чистий дохід — податок з обороту і частину децентралізованого чистого доходу — прибутку підприємств (через систему платежів з прибутку). Частина прибутку (до 40%) залишалась на підприємстві, інша частина національного доходу виплачувалась робітникам і службовцям у вигляді заробітної плати, яка підлягала прибутковому оподаткуванню. Модель адміністративної економіки може бути подана у такому вигляді.

Схема 5

Фінансова модель адміністративної економіки




Характерна ознака моделі полягає в тому, що переважну частину своїх доходів держава отримує в процесі первинного розподілу національного доходу.

Модель є закритою і не відображає фінансових реалій у суспільстві:

по-перше, з неї не видно реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;

по-друге, доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення національного доходу;

по-третє, неможливо достовірно визначити рівень оподаткування;

по-четверте, відсутні стимули до продуктивної праці.

Пропорції первинного розподілу національного доходу регулюються державою за допомогою адміністративних методів. Рівень заробітної плати регулювався через установлення тарифних розрядів і посадових окладів. На основі планового ціноутворення фіксувався централізований чистий дохід держави (податок з обороту) і встановлювався рівень прибутку підприємств.

Звісна річ, виділення зазначених моделей певною мірою має умовний характер. У моделі ринкової економіки присутні елементи участі держави в первинному розподілі за допомогою непрямих податків. Модель адміністративної економіки, у свою чергу, включала елементи перерозподілу. Відмінність однієї моделі від другої полягає в різних пропорціях. У моделі ринкової економіки переважає участь держави в перерозподілі ВВП, а в моделі адміністративної економіки — втручання у його первинний розподіл.

За рівнем державної централізації ВВП у рамках фінансової моделі ринкової економіки умовно можна виділити три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську.

Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації  25—30%. Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги.

Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Це досить жорстка і жорстока модель, але вона водночас і високоефективна, оскільки заснована, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті  35—45%. За рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних і комерційних установ у соціальній сфері.

Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюд­жетної централізації ВВП — 50—60%. Відповідно вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Вона створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості. Однак така модель можлива тільки за умов, по-перше, високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує високий рівень і суспільного, і індивідуального споживання, і, по-друге, високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці й поваги до державного сектора.

Вибір фінансової моделі — це вибір шляху розвитку суспільства, установлення певної системи економічних інтересів, які лежать в основі забезпечення впливу на темпи і пропорції цього розвитку.

Вибір моделі фінансових відносин залежить від багатьох чинників. Це і рівень розвитку суспільства, і характер та масштаби діяльності держави, її втручання в економіку, і тип здійснюваної нею соціальної політики, і характер міжнародної діяльності та воєнної доктрини, це й історичні традиції народу, рівень розвитку культури тощо. Основний критерій вибору — вплив на суспільство через установлення стимулів до праці й ефективного господарювання та забезпечення надійної системи соціальних гарантій.

1.3. Функції і роль фінансів

Сутність кожної економічної категорії детально розкривається в її функціях, які характеризують суспільне призначення даної категорії. Призначенням фінансів, як уже зазначалось, є забезпечення діяльності та функціонування юридичних і фізичних осіб та держави. Це забезпечення здійснюється через процеси формування доходів окремих суб’єктів, які, у свою чергу, є результатом розподілу і перерозподілу створеного у суспільстві ВВП чи накопиченого національного багатства. Причому, оскільки ці процеси опосередковуються рухом грошових потоків і відображають суперечливі відносини, вони і потребують, і створюють належні передумови для контролю за діяльністю всіх суб’єктів фінансових відносин. Звідси випливає, що фінанси виконують дві функції:

Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Причому вони є основним розподільним інструментом. Крім них, хоч і в значно обмежених рамках, насамперед у сфері перерозподілу, цю функцію можуть виконувати ціни. Причому перерозподіл відбувається внаслідок так званого перекосу цін, коли на товари і послуги одних галузей вони вищі від вартості, а на інші товари і послуги — нижчі. Тобто перерозподіл за допомогою цін відбуваєть­ся не тому, що цінам цілеспрямовано властива така функція, а навпаки, тому, що в певних випадках вони неточно і неповно виконують функцію вимірювання вартості. На відміну від цін фінанси насамперед призначені для здійснення розподілу вартості ВВП.

Крім того, розподіл і перерозподіл вартості ВВП може відбуватися в результаті кримінальних порушень — крадіжок, зловживань службовим становищем, розкрадання майна підприємств, уникнення від сплати податків та ін. Однак це не економічні методи, і вони є предметом іншої науки — правознавства.

Механізм дії розподільної функції фінансів пов’язаний зі схемою розподілу ВВП. Він включає в себе кілька стадій:

1) первинний розподіл;

2) перерозподіл;

3) вторинний розподіл.

Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, зайнятих у створенні ВНП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті й надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають бюджет і фонди цільового призначення. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об’єднаннях.

Перерозподіл включає два етапи:

Вторинний розподіл — це другий етап перерозподілу.

Механізм дії розподільної функції фінансів зображено на схемі 6.
Схема 6

Механізм дії розподільної функції фінансів




Сутність контрольної функції полягає в тому, що фінанси — це інструмент контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-розпо­дільних відносин. Рух грошових потоків відображає обмін, розподіл і перерозподіл вартості і тому об’єктивно вимагає контролю. У процесі фінансових взаємовідносин різні суб’єкти контролюють один одного. Саме така підконтрольність забезпечує збереження фінансових ресурсів та формування доходів на законній основі. Установлення і здійснення фінансових взаємовідносин автоматично передбачає і взаємний контроль сторін.

У практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі. Необхідність контролю випливає з того, що фінансові відносини мають яскраво виражений суперечливий характер, оскільки кожний суб’єкт прагне отримати якомога більше. Саме для того, щоб у процесі розподілу і перерозподілу ВВП окремі суб’єкти не привласнювали неналежну їм частку, необхідний постійний всеохоплюючий фінансовий контроль.

Фінансовий контроль — це один з найдійовіших видів контролю у суспільстві. На відміну від інших він охоплює все суспільство: кожний суб’єкт перевіряє кожного. Оскільки фінансові показники діяльності виступають результативними, то фінансовий контроль є наскрізним — він фактично охоплює всі аспекти діяльності держави, юридичних і фізичних осіб. Звідси випливають широкі повноваження органів фінансового контролю, їх доступність до будь-яких документів і сфер діяльності. Відповідно і результати контролю підлягають повному оприлюдненню. Фінан­сова діяльність кожного суб’єкта має бути прозорою, що створює передумови для її законності.

Виконуючи розподільну і контрольну функції, фінанси відіграють надзвичайно важливу роль у суспільстві. Вони:

Фінанси є життєво важливою системою в економіці та суспільстві в цілому. Налагоджені фінансові відносини є запорукою нормальної життєдіяльності.

Основні терміни і поняття:

  • фінанси;

  • фінансові відносини;

  • об’єкти фінансових відносин;

  • суб’єкти фінансових відносин;

  • фінансова діяльність;

  • грошові потоки;

  • фінансові протиріччя;

  • модель фінансових відносин;

  • функції фінансів;

  • розподільна функція фінансів;

  • контрольна функція фінансів;

  • первинний розподіл;

  • первинні доходи;

  • перерозподіл;

  • вторинні доходи;

  • фінансовий контроль.

Контрольні запитання

1. У чому полягає внутрішній зміст фінансів?

2. Яка форма прояву фінансових відносин?

3. Що таке фінансова діяльність?

4. Що є інструментом фінансових відносин?

5. Які фінансові категорії є вихідними?

6. Що є об’єктами фінансових відносин?

7. Хто є суб’єктами фінансових відносин?

8. Чим характеризується нормальна фінансова ситуація?

9. Яка характерна ознака кризової фінансової ситуації?

10. У чому полягає сутність фінансових протиріч?

11. Які існують способи розв’язання фінансових протиріч?

12. Які характерні ознаки фінансів?

13. У чому полягає роль фінансів у суспільстві?

14. У чому сутність моделі фінансових відносин у суспільстві?

15. Чим характеризується фінансова модель ринкової економіки?

16. Які ознаки фінансової моделі адміністративної економіки?

17. У чому полягають переваги і недоліки американської, скандинавської та західноєвропейської фінансових моделей?

18. На чому засновується вибір фінансової моделі?

19. У чому полягає сутність і механізм дії розподільної функції фінансів?

20. Чим виражається сутність і значення контрольної функції фінансів?





НЕОБХІДНІСТЬ, СУТНІСТЬ І РОЛЬ ФІНАНСІВ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации