Арбузова. Лекції з історії України - файл n1.doc

приобрести
Арбузова. Лекції з історії України
скачать (2154 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2154kb.05.06.2012 09:29скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
СПИСОК ТЕМ

Лекція 1.  ВСТУП ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

          1.Значення історичних знань у розвитку суспільства і особистості.

2.     Предмет і методологія історії України.

3.     Джерела та періодизація вітчизняної історії.

    Лекція 2. СТОРІНКИ  УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОДАВНЬОЇ         ІСТОРІЇ


1.     Первісні люди на території сучасної України.

2.     Скіфсько-сарматський світ та античність в Україні.

3.     Історичне коріння українців. Етногенез та початки державності.

Лекція 3. КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА  ДЕРЖАВА (ІХ –      СЕРЕДИНА ХІV ст.)

1.   Передумови утворення Давньоруської держави.

2.   Етапи політичного розвитку Київської Русі. Особливості її суспільно-політичного життя та культури.

3.   Галицько-Волинська держава – наступниця Київської Русі.

Лекція 4.   УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ   (ХІV   ПЕРША ПОЛОВИНА ХУІІ СТ.)

1.     Загарбання українських земель Литвою та Польщею.

2.     Виникнення і розвиток українського козацтва.

3.     Етнічне згуртування та національне піднесення українського народу.

Лекція 5.  УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

( 1648 – 1676 рр.).

1.     Причини, передумови, рушійні сили та характер революції.

2.     Національно-визвольна та соціальна боротьба в 1648-1657 рр. Українська козацька держава.

3.     “Руїна”. Криза та поразка революції.

Лекція 6.  ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК В УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЛЯХ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII-XVIII ст.

1.     Українська державність наприкінці ХУІІ – на початку ХУІІІ ст.

2.      Колоніальна політика Російської імперії щодо України в    ХУІІІ ст.

3.     Правобережжя під владою Польщі.

Лекція 7. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЛЯХ У ХІХ СТ.

1.     Становище українських земель в Російській та Австрійській (Австро-Угорській) імперіях.

2.     Український національний рух у ХІХ ст.

Лекція 8. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКОЇ КРИЗИ (1900-1917 РР.)

1.   Соціально-економічне становище українських земель у складі імперій.

2.   Суспільно-політичний рух і політичні партії в Україні.

3.   Революційні події 1905-1907 рр. Українська парламентська громада.

4.   Перша світова війна  і поглиблення революційної кризи в Україні.

Лекція 9. БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ  ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

(1917-1918 РР.)

1.     Піднесення національно-демократичного руху.

2.     Проголошення незалежності. Утворення УНР. Поява української держави П.Скоропадського.

Лекція 10. ПОСИЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ  ВІЙНИ.

ПЕРЕМОГА  РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

(1918-1921 рр.)


1.     Утворення Західної Української Народної Республіки. Акт Злуки УНР та ЗУНР.

2.     Поширення громадянської війни та іноземної інтервенції в Україні. Втрата Україною незалежності.

Лекція 11.  УСРР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ


ПОЛІТИКИ

1.     Міжнародне становище і утворення СРСР.

2.     Перехід до нової економічної політики.

3.     Відбудова народного господарства на засадах непу.

4.     Суспільно-політичне та культурне життя.


Лекція 12.  СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ, ПОЛІТИЧНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР                                                                                                           (1929-1938 рр.)

1.Соціально-економічні перетворення в Україні  у  30-ті роки.

           2.Політичне становище та духовне життя республіки в умовах тоталітаризму

Лекція 13. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939-1945 рр.)

1.     Українське питання в політиці європейських держав напередодні та на початку війни.

2.     Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.  Партизанський і підпільний рух на українській землі.

3.     Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини.

Леція 14. УКРАЇНА В ПЕРІОД ВІДБУДОВИ І РОЗВИТКУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

 (1945 – 1955 рр.)

1.   Міжнародне становище та зовнішньополітична діяльність УРСР в повоєнні роки.

2.   Відбудова і подальший розвиток господарства.

3.   Суспільно-політичне та духовне життя українського народу.

Лекція 15СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ

ТА  ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ У СЕРЕДИНІ

50-х – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ.

1.Україна в політичній системі СРСР.

2.Соціально-економічний розвиток СРСР та УРСР.

3.Розвиток освіти, науки і культури.

Лекція 16. ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ В СРСР І ВПЛИВ ЦЬОГО

НА ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ ЕТАП В УКРАЇНІ

( КВІТЕНЬ 1985 – СЕРПЕНЬ 1991 р.)

         1. Причини кризових явищ в СРСР і спроби їх подолання.

         2.Україна в умовах перебудови. Проголошення незалежності.

Лекція 17.   РОЗБУДОВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ  ДЕРЖАВИ: ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ, ПРОБЛЕМИ

1.     Державотворчі процеси в незалежній Україні.

2.     Соціально-економічне становище в Україні: здобутки, проблеми, перспективи.

3.     Зовнішньополітична діяльність України.
І С Т О Р І Я   У К Р А Ї Н И
Курс лекцій

Харків - 2000
ББК 63. 3 (2Ук) я 73

           І – 90

Автори: С.С. Арбузова, Л.М.Бєсов, Л.І.Даниленко, В.В.Морозов, В.І.Ніколаєнко,  Ю.І.Озерський, М.М.Олійник, М.К.Подольський, І.С.Понеділок, Л.П.Савченко, В.І.Силантьєв, В.М.Скляр, С.С.Ткаченко, Л.І.Хазієва.

Під загальною редакцією В.І.Ніколаєнко та М.М.Олійника.

Рецензенти: д.і.н. проф. Г.І. Костаков; кафедра історії Харківського державного педагогічного університету; кафедра українознавства Харківської державної академії технології і організації харчування.

Курс лекцій з історії України підготовлений  викладачами кафедри політичної історії Харківського державного політехнічного університету у відповідності з навчальною вузівською програмою і охоплює весь історичний шлях,  який пройшов український народ від початку освоєння території нашої країни до сучасного часу.

В С Т У П


Курс лекцій з яким ви знайомитесь висвітлює історичний шлях який пройшла Українська держава. Його виклад розпочинається з перших людських поселень на території України і доводиться до сучасного періоду.

Площа України – 603, 7 тис. квадратних кілометрів, чисельність її населення трохи більше 49 млн. чол. За  територією і чисельністю населення Україна входить в число найбільших країн Європи. Ця стародавня земля розташована на південному Заході Східно-Європейської рівнини. Дві третини України складають родючі черноземи. Вона багата кам’яним вугіллям Донбасу, залізними й марганцевими рудами Придніпров’я, мармуром Закарпаття й         Житомирщини. Більше 1700 найменувань корисних копалин міститься в її надрах. Україна    має потужну горну й кольорову металургію, електроенергетику, практично всі сучасні галузі машинобудування, включаючи й космічну, розвинуту харчову й легку промисловість, необхідні умови для розвитку інтенсивного й високорозвинутого сільського господарства.

Україна – держава великої й складної історії. В даній книзі її історія дається в хронологічному порядку і тільки в окремих випадках виклад побудований тематично. Її автори намагались з позицій історичної правди і наукової об’єктивності (на основі достовірних джерел) відтворити реальну картину соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя України. Особлива увага  приділяється ліквідації “білих плям” в її історії, зокрема,  висвітлення питань складного процесу українського державотворення, трагічних подій другої половини ХVІІ – першої половини ХХ ст., проблем пов’язаних з отриманням Україною реальної самостійності і суверенітету. Авторський колектив приділяв значну увагу історичним подіям не тільки  Наддніпрянщини й Сходу, а й тому, що відбувалось на території, яка входила до складу польського й угорського королівств, пізніше до складу Австро-Угорської імперії, а між двома світовими війнами до Польщі, Чехословаччини, Румунії й Угорщини.

Кгина написана у відповідності з вузівською програмою. Автори поставили перед собою мету,  викласти в ній доступно історичні події у вигляді навчальних лекцій, присвячених окремим періодам історії України. Спираючись на нові методологічні підходи, автори намагались використовувати не тільки наукові  праці найбільш  авторитетних вітчизняних істориків, які з’явились в останній час, а й оригінальні джерела, даючи їм своє авторське трактування.

В книзі рівномірно висвітлюються як події сивої давнини, так і  недавні ( виклад історії України завершено 2000 р.). У виданні, як на наш погляд, здійснюється об’єктивне, правдиве, без стереотипів, міфологізації та недоречного “зверх патріотизму” вітчизняної історії.

Ця книга, як навчальний посібник, розрахована в  першу чергу на студентську й учнівську молодь. Разом з тим, ми вважаємо, що вона може викликати інтерес у всіх, хто цікавиться історією України. Сподіваємось, що вона допоможе донести до серця і розуму її читачів усвідомлення іспиту, що Україна, яка пройшла складний, інколи трагічний, а разом з тим і героїчний шлях,  гідна великого європейського народу.

                   
З М І С Т

Вступ         Ніколаєнко В.І., Олійник М.М. ………………………………

Лекція 1.    Вступ до вивчення курсу “Історія України .(І.С.Понеділок)….

Лекція 2.    Сторінки української стародавньої історії. (І.С.Понеділок)…..

Лекція 3.    Київська Русь. Галицько-Волинська держава (ІХ – середина      ХІV cт.) (С.С.Арбузова, Л.І.Даниленко)………………………

Лекція 4.    Україна під владою Литви та Польщі (XIV – перша половина     XVII ст.) (С.С.Арбузова). ……………………………………….

Лекція 5.    Українська національна революція (1648-1676 рр.). (С.С. Ар-бузова, В.М.Скляр). ……………………………………………

Лекція 6. Політичний устрій та соціально-економічний розвиток в українських землях в другій половині ХVII – XVIII ст.    (С.С. Арбузова, В.М.Скляр). ……………………………………

Лекція 7. Соціально-економічний розвиток та суспільно-політичне  життя в українських землях у ХІХ ст. (Л.П.Савченко). ………

Лекція 8.   Українські землі в умовах загальноросійської кризи (1990-1917 рр.). (С.С.Ткаченко). ………………………………………

Лекція 9.  Боротьба за національне відродження державності України (1917 – 1918 рр.). (Л.М.Бєсов) ………………………………….

Лекція 10.    Посилення громадянської війни. Перемога Радянської влади в Україні (1918-1921 рр.). (Л.М. Бєсов). ………………………

Лекція 11.   УСРР в умовах нової економічної політики. (М.М. Олійник).

Лекція 12.   Соціально-економічне, політичне та духовне життя в Україн-ській РСР (1929-1938 рр.). (М.К.Подольський). ………………

Лекція 13. Україна в роки другої світової війни (1939-1945 рр.). (Ю.І.Озерський). ………………………………………………...

Лекція 14.  Україна в період відбудови і розвитку народного господар-ства (1945-1955 рр.). (Л.І.Хазієва). ……………………………..

Лекція 15.  Соціально-економічні процеси та політичне становище в   Україні у середині 50-х – першій половині 80-х років……..

Лекція 16.     Процес перебудови в СРСР і вплив цього на економічний і політичний етап в Україні (квітень 1985 – серпень 1991 р.) (В.В.Морозов). ……………………………………………

Лекція 17. Розбудова незалежної Української держави: тенденції розвитку, проблеми (В.В.Морозов). ……………………….

Загальні висновки ( В.І. Ніколаєнко, М.М. Олійник) ………………………

Лекція 1.  ВСТУП ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

Розпочинаючи вивчення курсу “Історія України” ми перш за все повинні визначити, яке значення мають історичні знання у розвитку суспільства і підготовці майбутнього спеціаліста – людини з вищою освітою. Необхідно глибоко усвідомити сутність предмету “Історії України”, тобто коло тих питань, які вона вивчає як навчальна дисціпліна.

Вивчення будь-якої дисципліни грунтується і забезпечується використанням певної методології і тому кожному, хто вивчав історію України, нею треба володіти. Зазначимо також, що треба чітко зрозуміти, що складні процеси вітчизняної історії не можуть бути пізнаними без синтезованого використання досягнень інших суспільствознавчих дисциплін: філософії, теоретичної економіки, культурології, соціології, права,  політології, а також активного застосування методів природничих та технічних наук, особливо математики.

Оволодіння курсом історії України відбувається у  відповідності з певною періодизацією та на основі вивчення значної кількості різноманітних джерел. Всі вищеназвані проблеми розкриваються в даній лекції за таким планом:

1.     Значення історичних знань у розвитку суспільства і особистості.

2.     Предмет і методологія історії України.

3.     Джерела та періодизація вітчизняної історії.

1.                  Значення історичних знань у розвитку суспільства і особистості.

Існує багато значень поняття “історія”. Одне з них означає загальний процес розвитку суспільства, тобто мова йде про всесвітню історію. Під всесвітньою історією ми розуміємо шлях, що його пройшло людство протягом свого існування. Всесвітня історія покликана давати узагальнююче уявлення про розвиток суспільства в  його поступальному русі від нижчих ступенів до більш високих. Всесвітня історія – це історія всіх народів. Під “історією” в більш вузькому значенні слова розуміємо життя і  розвиток суспільства. Терміном “історія” визначається наука, що вивчає минуле людства.

“Батьком” історичної науки правомірно вважається грецький мандрівник і вчений Геродот (V ст. до н.е.), який написав  дев’ятитомну “Історію”, що дійшла до наших днів. Цей твір став взірцем для наступних поколінь дослідників.

Створюючи історичні праці, вони зберігали для нащадків пам’ять про життя і діяльність своїх попередників, колорит епохи, які вже не могли повторитися. Ці праці як застигле дзеркало, куди можна в будь-яку хвилину подивитись і порівняти свої дії з діяльністю предків. Інакше кажучи, історичні праці виконують роль підручника з життя минулих епох.

Історія – наука, що розкриває різноманітність форм суспільства, дозволяє усвідомити складність шляхів, якими рухається людство в своєму розвитку. Вона, як кожна наука, не може існувати без систематизації  об’єктивних знань, без теоретичного   узагальнення  емпіричного  матеріалу, без проникнення в саму сутність досліджуваних явищ  шляхом розкриття внутрішніх законів, які керують цими явищами.

До минулого люди звертаються не заради простої цікавості, а щоб краще зрозуміти сучасність, яка є результатом довготривалого історичного розвитку, уособленням спадковості суспільного процесу.

Співвідношення історії і сучасності концентрує в собі ті проблеми, які залишаються актуальними на всіх етапах розвитку історичної науки. Ще представники античної історіографії ставили питання про роль історії та історичного досвіду в житті суспільства. У середньовіччі набув широкого розповсюдження погляд на історію як на направлений процес з певною домінантною морально-етичних факторів. В історіографії нового часу окремі аспекти  співвідношення історії і сучасності розглядалися у зв’язку з вивченням проблем культури соціального забарвлення. Мали місце спроби знайти причини класових конфліктів, порівнюючи їх з подібними явищами минулого. Якраз історіографія ХVІІІ – ХІХ ст. поставила співвідношення історії і сучасності як одну з найважливіших проблем. Це було  пов’язано з загальним прогресом науки, в т.ч. історичної.

Цілком ясно, що на тому етапі теорії пізнання, коли історична наука, за словами Ф.Енгельса, існувала “без критики” та “без філософії”, співвідношення історії і сучасності не було спеціальною проблемою в  нинішньому її розумінні та за змістом, який сьогодні ми вкладаємо. Підвищення ролі науки в суспільному житті, внутрішня логіка розвитку історичного пізнання та необхідність розробки методів історичних досліджень багато в чому визначають  і  cьогодні важливість поставленої проблеми.

Розвиток історичної думки, нових методик та прийомів дослідження дозволяють побачити нове навіть у багаторазовому вивченому фактичному матеріалі. Об’єкт історичного дослідження не є назавжди скам’янілим і незмінним. Археологія дає багато прикладів таких відкриттів, котрі змушують по-новому розглядати давно відомі, здавалося б, досконально вивчені пам’ятки матеріальної культури. Каміння починає “говорити” і дозволяє заново, інколи з досить суттєвими корективами відтворювати картину віддаленого минулого.

У більш близькі історичні епохи будь-який об’єкт, з яким зустрічається історик, може здивувати дослідника своїм перетворенням, коли відкриються раніше невідомі  про нього дані.

Однією з умов глибокого і всебічного розуміння минулих і сучасних епох є увага до історико-культурних процесів. Вивчення історії культури має виключно важливе значення для з’ясування зв’язків видатних явищ у культурному, особливо художньому, житті з тими надзвичайно складними процесами, якими так багата сучасна історія. Сьогодні на одне з перших місць виступає пізнавальна функція історичної науки – нагромадження і збереження фактів про минуле, їх аналіз, виявлення  причинно-наслідкових зв’язків. Іншими словами –вироблення історичного знання – узагальненого і усвідомленого соціального досвіду людства.

Історична наука в житті суспільства відіграє практично-прогнозтичну роль. Це пов’язано  з тим, що знання історії дозволяє не тільки  враховувати досвід минулого, а й прогнозувати результати при вирішенні сучасних проблем. Однак, слід зауважити, що теза про те, що людина, глибоко пізнаючи минуле, може з високим ступенем достовірності прогнозувати  майбутнє, є великим перебільшенням.

Соціологічні закони, що діють в людському суспільстві, нічого спільного з “яснобаченням”  не мають. “Яснобачення” – в даній сфері річ фантастична. Проте, зовсім інше – спроба, пізнавши історичні корені тенденцій, що діють в сучасному світі, передбачити подальший рух у тому чи іншому напрямку та його наслідки.

Історична наука формує світогляд та історичне мислення людини, історичну свідомість суспільства. Справді, якщо сформоване історичне мислення передбачає розуміння суспільного розвитку як складного руху, де все нове обумовлено попереднім, а  відживаюче старе передає свої набутки новому, то нерозвинутість цієї якості породжує ілюзію можливості будь-яких соціальних  експериментів, реалістичності  найфантастичніших програм – або, навпаки, прагнення всупереч потребам часу за всяку ціну зберегти віджиле.

Слабкість історичної свідомості народу робить його жертвою маніпуляторів громадською думкою, в кризові моменти веде до апатії та бездіяльності або в пастку ідей тоталітарного характеру.

Розвиток світового історичного процесу закономірно призвів до появи на  політичній  карті Європи нової держави – України.

І сьогодні йде не швидкий, але безупинний процес становлення суверенної соборної української держави, відбуваються серйозні зміни в суспільно-політичному житті нашого народу. Активні процеси національно-культурного відродження України викликали зростання інтересу до джерел рідної історії. Це ще раз підтверджує життєздатність української нації, бо кожна свідомо мисляча людина повинна знати та любити минуле своєї землі, свого народу. Історична наука, як у  минулому, так і в наші дні, була і є  невичерпним джерелом  патріотичного виховання.

Нація, що нехтує власною історією, ставить під сумнів і своє майбутнє. І тисячі разів неправі ті, хто  стверджує, що  взаєморозуміння між народами починається не з національного, а з інтернаціонального виховання.

В той же час виховання громадянина – патріота передбачає, що його світогляд не повинен замикатися тільки на своїх національних почуттях, проблемах та інтересах. Наша держава – це країна з багатонаціональним складом населення, і ми маємо безліч прикладів, коли представники неукраїнського походження виступали як провідники і захисники українського відродження, підносили нашу національну науку та культуру. Серед них В.Антонович, Т.Рильський (поляки), М.Вовчок, О.Єфименко (росіянки), С.Русова (скандинаво-російсько-французького походження), Ю.Клен (австрієць) та багато інших. Представники української нації М.Гоголь, Ф.Достоєвський, М.Міклухо-Маклай, А.Чехов стали окрасою російської культури, Ю.Дрогобич – італійської, В.Ярошенко – японської. Українці ніколи не забували, що для нашого народу врятували Т.Шевченка кращі представники російської демократичної інтелігенції, серед яких були К.Брюллов і В.Жуковський.

Отже, історична наука вже більш як дві тисячі років активно впливає на хід розвитку всіх сторін людського суспільства, виступаючи в ролі могутнього двигуна соціально-політичного прогресу і вихователя наступних поколінь, які формують свій світогляд, спираючись на історичний досвід минулого.

2.                 Предмет і методологія історії України.

Історична наука як система знань про природу суспільства та його розвиток має свою специфіку, яка полягає в тому, що головна увага спрямовується на вивчення минулого.

Поняття “предмет науки” відображає сутність знання, яке вона дає, формулює мету наукового пошуку. Тому предмет історії України складають процеси і закономірності формування і розвиток людського суспільства на території сучасної України,  визначення проявів загальноісторичних рис і  особливостей його економічного, соціально-політичного, культурного життя, місця і ролі України і її народу в загальнолюдському історичному процесі.

24 серпня 1991 р. на політичній карті світу постала нова держава – Україна. В межах її кордонів знаходяться майже всі етнічні українські землі.

Україна – європейська держава, друга в Європі за площею (603,7 тис. кв.км.) і п’ята за чисельністю населення (близько 50 млн.чол.), має 6,5 тис. км. кордонів, з яких понад одна тисяча  морських.

Україна має важливе геополітичне становище як східно-європейська країна. Вона – вузол транспортних комунікацій з Азії через Росію до Західної Європи. Володіє величезним економічним потенціалом, який, хоча й ослаблений багатолітньою кризою, становить могутню базу подальшого прогресивного поступу. 70% її території придатні для використання в сільському господарстві. Їй належить третина площ світових чорноземів. Такого багатства не має жодна країна. Надра України багаті на різноманітні корисні копалини – від вугілля і нафти до урану і золота. Недостатньо ефективне їх використання сьогодні в економіці пов’язано з відсутністю нових технологій видобутку та переробки.

Ще двісті років тому побачила світ “История Малой России” Д.М.Бантиш-Каменського. Але грунтовне вивчення історії України розпочалося з середини ХІХ ст., коли зі своїми дослідженнями виступив М.І.Костомаров. Його наукові та літературно-художні праці охоплювали широкий спектр вітчизняної історії в тому числі героїчної епохи боротьби українських козаків ХVІ-ХVІІІ ст., коли наш народ знемагав під владою Речі Посполитої. Однак історія України розглядалася в  контексті історії Росії та Польщі.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст., продовжуючи започатковане своїм учителем В.Антоновичем, з науковими працями виступив видатний історик та український громадський діяч М.С.Грушевський. У фундаментальному  багатотомному дослідженні “Історія України – Руси” М.С.Грушевський переконливо довів, що українство має самостійну більш  як тисячолітню історію, що наш народ розвивався не на узбіччі світової історії і має велике майбутнє.

З другої половини ХІХ ст. на історичну науку великий вплив справила нова філософія – марксизм, яка декларувала розвиток людства як безперервний поступовий прогресивно-формаційний процес. Стверджувалось, що кожен народ у своєму розвитку проходить послідовно шлях від первіснообщинної до комуністичної формації. В основі такого підходу був покладений розвиток способу виробництва матеріальних благ.

Коли в Росії у 1917 р. вибухають одна за одною дві революції і до влади приходить партія більшовиків, а в Україні терпить поразку національно – визвольний рух, марксистський підхід до вивчення історії утверджується як єдиний і непорушний. Усякий дослідник, що відходив від цих принципів, переслідувався, а то й репресувався, нерідко навіть фізично знищувався. Ті історики минулого, що обстоювали за українцями самобутність, окремішність від російського народу, оголошувалися “українськими буржуазними націоналістами”, а їхні праці вилучалися з наукового обігу як шкідливі. Ярликом “буржуазного націоналіста” був затаврований й М.С.Грушевський, а вся його наукова школа розгромлена.

І хоча радянськими дослідниками було написано тисячі монографій та статей з різних аспектів минулого українського народу, історія України розглядалася в контексті історії Росії, а всі суспільні рухи як такі, що доповнювали або ж прагнули до об’єднання з загальноросійським визвольним рухом.

Це повністю стосувалося також і проблем культурного процесу.

Не зважаючи на вкрай несприятливі умови, в яких працювали суспільствознавці, радянські історики розробили кілька важливих методологічних принципів (правил), що не втрачають свого значення і сьогодні. В першу чергу це відноситься до поняття методології вивчення історії.

Методологія – вчення про наукові методи пізнання та їх сукупність, що використовуються в будь-якій науці. Звичайно, історична наука має свої, тільки їй притаманні методологічні принципи і методи (прийоми).

До них треба віднести принцип історизму. Історизм – один із засадничих принципів світогляду, він – методологічна основа вивчення історичного минулого. Цей принцип вимагає всяке явище сучасне і в минулому розглядати, по-перше, в його виникненні, розвитку і змінах, по-друге, у взаємозв’язках з іншими явищами та умовами даної епохи, по-третє, з врахуванням попереднього досвіду та історії. Принцип історизму вимагає розкриття глибинних тенденцій суспільного розвитку.

Виключне значення має принцип об’єктивності. Він вимагає всебічного висвітлення історичних фактів, правдивого розкриття успіхів та невдач, перемог і поразок, сприятливих обставин і реальних труднощів. А також такого висвітлення подій і явищ історії, коли обов’язковим є врахування тенденцій та перспектив їх подальшого розвитку.

Важливою умовою грунтовності дослідження історичних процесів є опора на фактичний матеріал. При цьому неприпустимі як абстрактно-соціологічні конструкції без конкретного вивчення фактів історії, так й ілюстративний метод, коли для підтвердження свого висновку дослідник відбирає вигідні йому приклади. Тільки тоді наукові висновки мають тверду силу переконливості, коли вони спираються не на окремі факти, а на сукупність тих з них, які стосуються даної проблеми. Справжнє пізнання предмета досягається на основі вивчення всіх його аспектів, усіх зв’язків та “опосердкованостей”.

Важливе значення має порівняльно-історичний метод. Співставлення однопорядкових явищ на матеріалі різних регіонів в межах однієї епохи часто дає ключ до розуміння найбільш суттєвих моментів історичного процесу. Будь-яке історичне явище існує не само по собі, а як складовий елемент історичного процесу, поза яким воно не може виникнути. Зрозуміло, історик іноді має справу і з окремою одночасовою подією чи фактом, які позбавлені довготривалого періоду. Але і в цьому випадку його пояснення можливі тільки при врахуванні всіх обставин, чому сприяє порівняльно-історичний метод, який дозволяє з’ясувати причину історичного явища, його місце в ряду інших пов’язаних з ним фактів та явищ.

Широке застосування в історичній науці знаходить також статистичний метод. При його допомозі в багатьох випадках відкривається можливість виявляти закономірності певних процесів, пов’язаних в першу чергу з наявністю масових покажчиків. Названий метод допомагає виявляти динаміку соціального і економічного розвитку та в значній мірі судити про його кінцеву детермінованість. Але вирішальною умовою його використання в будь-якому історичному дослідженні є неприпустимість будь-якої тенденційності як у виборі статистичних покажчиків, так і в їх внутрішньому групуванні. Завжди виникає необхідність у критичній перевірці того статистичного матеріалу, з яким має справу дослідник.

Важливу роль в історичному дослідженні відіграють так звані допоміжні дисципліни (генеалогія, геральдика, історична метрологія, нумізматика, палеографія і т.д.). Розвиток цих дисциплін забезпечує високий рівень аналізу історичних першоджерел.

Велика кількість методів, що використовуються в історичному дослідженні, в значній мірі залежить від того, що вони нерідко є результатом розвитку кількох наукових дисциплін і запозичуються з їхньої практики, виступаючи в найрізноманітніших сполученнях.

На початку ХХ століття на Заході народилася і набула бурхливого розвитку історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, обстоюючи багатоваріантність історичного процесу. Тобто почала утверджуватись думка, що ріка світової історії не є потужним, єдиним річищем, а складається з різноманітних окремих рукавів. Людство постійно народжувало і продукує різноманітні форми історичного існування, що їх одні дослідники називають культурами, інші – цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, цивілізації розвиваються власним шляхом і взаємодіють одна з одною.

Носіями таких ідей на Заході були Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, праці О.Шпенглера та А.Тойнбі тривалий час  залишалися невідомими радянському читачеві.

Останнім часом коротка версія десятитомного “Дослідження історії” А.Тойнбі опублікована в російському (1991 р.) та українському (1995 р.) перекладах. Своєрідний історіософський підхід цього автора до історичного розвитку людства дає можливість по-новому розглянути історію та сьогодення Східної Європи і України зокрема.

У межах останніх п’яти тисячоліть світової історії названий дослідник розрізняв близько двадцяти вищих суспільств, які дістали назву цивілізацій.

Сім цивілізацій А.Тойнбі не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індійська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська – індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сірійську та еллінську. Від сірійської походять ісламські – іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір’ю західнохристиянської та східнохристиянської, або православної. Остання складається з двох споріднених цивілізацій – православно-візантійської та православно-руської.

По А.Тойнбі, дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської внаслідок внутрішніх або зовнішніх соціальних суперечностей.

Весь життєвий цикл цивілізації А.Тойнбі докладно простежив  на прикладі античної та похідної від неї західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновки на інші вищі суспільства світової історії.

Антична цивілізація в V ст. до н.е. пережила добу лихоліття (Пелопоннеські війни), за якою постала світова держава цієї спільноти (Римська імперія), та це був початок вмирання. У середовищі римського пролетаріату (широких верств суспільства) вкоренилася, а потім поширилася на всю державу та її варварську периферію світова релігія античної  цивілізації – християнство.

З розпадом Римської імперії вмираюча антична цивілізація породила дві дочірні – західнохристиянську та східнохристиянську (або православну), які успадкували материнську світову релігію.

Православно-руська цивілізація отримала з Візантії Біблію, перекладену староболгарською (церковнослов’янською) мовою, тоді як увесь інтелектуальний спадок античної  цивілізації виявився слов’янській Русі недоступний, бо лишився у грецьких та латинських оригіналах неперекладеним. Це зумовило кращі стартові можливості західнохристиянської цивілізації порівняно з православно-руською. Не випадково європейська освіта, наука, культура (ренесанс, барокко) поширилися в Україні внаслідок її латинізації у ХІV-ХVІІ ст. Коли перші університети в Західній Європі виникли в ХІІ ст., то в Україні лише в ХVІ – на початку ХVІІ ст. При заснуванні Острозької й особливо Києво-Могилянської академій взірцями були університети Заходу.

Згодом у ХVІІІ ст. вестернізація через Україну та петербурзьке “вікно в Європу” докотилася й до Росії.

З шести цивілізацій, які за А.Тойнбі збереглися до нашого часу (західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська, ісламська), лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, бо досі не збудувала світової держави. Її постанню передує надлам та розкол суспільства, що веде до збройних конфліктів – так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі, надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він вважає релігійні війни ХVІ-ХVІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ-ХХ ст. Відомі три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що зазнали поразки: спроби Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Оскільки така держава ще не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь на середині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося надламом Київської Русі у ХІІ ст. Добою лихоліть для неї була феодальна роздробленість у ХІІ ст. та агресія татаро-монгольських орд, Литви, Польщі, Угорщини у ХІІІ-XVI ст. Світова держава православно-руської цивілізації виникла внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у ХVІ та України в ХVІІІ ст.

Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах зростаючого тиску з боку більш прогресивної (завдяки динамічній ринковій економіці) західнохристиянської.

Ось уже 1000 років збройні зіткнення християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та прибалтійських народів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня тривала бездержавність.

Починаючи з реформ Петра І, недобудована православно-руська світова держава протягом останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійно-європейську імперію російського етносу.

Претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації не були безкорисливими. Вони виправдовували російську експансію на землі сусідів. У ХІХ ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства, справжня сутність якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави Російського етносу.

Нового життя гасла наднаціональності Російської імперії набули у ХХ ст. СРСР (фактично більшовицька Росія) проголосив себе всесвітньою державою трудящих.

Розпочатий Петром І процес вестернізації Росії (тобто поглинання західнохристиянською цивілізацією останнього осередку східнохристиянської) так і не перекреслив претензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність.

Жовтневий переворот 1917 р. слід розглядати як потужну реакцію традиційної, православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західного способу виробництва (ринкова економіка) були жорстоко знищені разом з її носієм – буржуазією.

Православне християнство замінили західноєвропейською за походженням марксистською філософією. Марксизм в Росії набув рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс, Месії – Ленін, святого письма – їхні твори, а роль войовничої церкви виконувала партія.

Врешті-решт більшовики стали жертвами ними ж декларованого закону: “Буття визначає свідомість”. Західноєвропейські технології та виробництво стали непереборним чинником поширення західної свідомості в радянському суспільстві. Все це призвело до розпаду вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким і був СРСР.

Як бачимо, принцип цивілізаційного підходу до вивчення історії України дає можливість всебічно розкрити з позицій розвитку українства його прагнення до створення своєї національної державності. Національна держава – це єдиний гарант вільного всебічного прогресивного розвитку будь-якого народу, гарант його порятунку, що підтверджується всім ходом світової історії.

Відома письменниця і вчений Раїса Іванченко вказує, що “Історія – кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає і тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, ми звертаємося до історії. Коли ми говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?”.

3. Джерела та періодизація вітчизняної історії. Наукою визнається, що активна творча діяльність людського покоління триває 25-30 років. Якраз за цей час кожне покоління робить свій основний вклад  у національну та світову культуру. По собі люди залишають нащадкам минуле у вигляді історичних пам’яток, які є свідченням їх діяльності і виступають як історичні джерела про минуле. Ці залишки можуть бути як матеріальними, так і духовними. Їх вивчають різні галузі історичної науки: археологія, етнографія, історична метрологія, картографія, топонімія, хронологія й інш.

Тільки на базі глибокого аналізу джерел може бути вивчений процес історичного розвитку в цілому, усвідомлені ті чи інші події та явища, дані їм певні характеристики, тобто створені повноцінні історичні дослідження.

Перші матеріальні свідчення про життя людей періоду сивої давнини на території сучасної України принесла археологічна наука. За часів київського митрополита Петра Могили (1633 року) були проведені перші археологічні розкопки. Знахідки цих розкопок були систематизовані В.Антоновичем лише в кінці ХІХ ст..

ХІХ і ХХ століття – часи інтенсивних археологічних досліджень в Україні. С.Бібіков, Ф.Вовк, П.Єфименко, В.Петров, В.Хвойка, Б.Мозолевський, Б.Шрамко – ось лише кілька імен видатних археологів, що працювали над розкриттям таємниць далекого історичного минулого нашої землі.

Та про Бориса Миколайовича Мозолевського (1936-1993 рр.) слід сказати окремо. Це один з найвидатніших українських археологів ХХ ст., що зробив епохальне відкриття – віднайшов золоту скіфську пектораль. Ця знахідка несе в собі унікальну інформацію про життя і культуру далеких родичів і сусідів наших пращурів.

Б.М.Мозолевський був визначним поетом і людиною високих моральних громадських принципів. Ми іще до кінця не усвідомили, кого з його смертю втратила Україна.

Величезну цінність як історичні джерела становлять пам’ятки архітектури та мистецтва. Їх безліч було зруйновано часом та в роки лихоліть, коли зайди – вороги палили й руйнували все на своєму шляху. Та 30-і роки ХХ ст. за руйнаційними наслідками не може перевершити жодна епоха нашої історії. Під лукавими гаслами боротьби за нову культуру та соціалістичний спосіб життя вибухівкою висаджувались у повітря унікальні храми і споруди монастирів. Так було знищено Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (пам’ятка ХІІ-ХІІІ ст.), що був гордістю всієї слов’янської культури середніх віків.

Пам’ятки архітектури справедливо називають книгами в камені. Їх треба зберігати і охороняти законами на державному рівні. На сьогодні в Україні під державним захистом знаходиться більше 120 тис. об’єктів матеріальної культури. Однак, це дуже мало, скажімо, Польська держава своїм законодавством захищає більше 400 тис. таких об’єктів.

Першим писемним джерелом з історії України (Північного Причорномор’я) є вже згадана “Історія” грецького мандрівника, вченого і політика Геродота. Його співвітчизники Страбон (коло 63 р. до н.е. – коло 20 р. н.е.), Арріан (коло 95 р. – друга половина ІІ ст. н.е.) у своїх працях подають цінний матеріал з географії та етнографії цього регіону.

Римські та західно-європейські дослідники залишили надзвичайно цінні свідчення з історії раннього слов’янства. Серед цих дослідників і письменників виділяються Таціт (55-120 рр.), Пліній старший (23-79 рр.), а також готський історик Йордан (VІ ст.).

Про найдавніших пращурів українського народу писали арабські та візантійські автори. Свідчення стародавніх авторів та доби раннього середньовіччя переконливо доводять, що історія цього народу розвивалася не на узбіччах світової цивілізації. Український народ був своєрідною спільнотою і вніс й свій доробок до скарбниці світової культури.

Літописи – корпус найважливіших джерел з історії України-Руси, що об’єднується специфікою викладу матеріалу у вигляді щорічних записів подій. Протягом кількох століть тільки літописи доносять до нас свідчення про історичний процес у його безперервності та розвитку.

Найдавнішим літописом, що має яскраво виражене українське забарвлення, є “Літопис руський”. Він складається з трьох частин, які в науці дістали такі назви: “Повість минулих літ”, Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. “Повість минулих літ” створювалася в ХІ – на початку ХІІ ст. Нестором, чернецем Києво-Печерського монастиря, а також іншими діячами церкви. Тож українському літописанню виповнилося тисячу років.

Козацька епоха народила своєрідні літописи – Самовидця, Граб’янки та інших свідків тих часів.

Безцінним джерелом історії народу України є книги ХІ-ХІІІ століть, хоч їх і не дуже багато – близько трьох десятків.

З входженням світової спільноти народів у часи буржуазних відносин підвищився темп накопичення джерел, що дають можливість більш глибокого проникнення в сутність суспільних відносин. Різко зростає не тільки кількість самих історичних джерел, а й помножується їх номенклатура.

Для всебічного розкриття соціально-економічних процесів у суспільстві до послуг істориків маються різного роду ділові папери, рішення судів, законодавчі акти, статистичні матеріали тощо. Джерел з’явилося вже так багато, що для фронтальної їх обробки інколи й не вистачає життя дослідників.

Піднесення широкого демократичного руху, національно-визвольної боротьби в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. привели до створення масових громадських організацій й рухів та політичних партій. В свою чергу всі ці рухи та організації породили нові історичні джерела: періодичні друковані видання, програми політичних партій, інші різноманітні документи, праці політичних діячів, тощо.

Після поразки національно-визвольної революції 1917-1920 рр. за межами України розпочала діяти досить численна українська політична еміграція. Ця  “політична Україна на вигнанні” жила активно і створила багато  джерел з історії нашого національного державотворення.

Важливим джерелом історії України є спогади (мемуари), щоденники, приватне (особисте) листування (епістолярні пам’ятки). Особливістю цих джерел є те, що їх рівень визначається ступінню авторитетності їх творців, а щодо епістоляріїв, то треба брати до уваги особистість як автора, так і тих, до кого вони звернені.

Однак треба сказати, корпус української мемуаристики іще так і не склався остаточно, бо зроблені лише перші кроки по поверненню на батьківщину творів авторів Західної діаспори. Цій справі багато уваги приділяє створений в системі Національної Академії Наук Інститут археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського.

Важливим інструментом при вивченні історичного минулого українського народу є періодизація

Існують дві основні схеми періодизації української історії: одна з них утвердилася в радянській історичній літературі, де в основу покладено марксистське вчення про суспільно-економічні формації. Згідно з цією теорією людство послідовно проходить через стадії розвитку від первіснообщинного ладу до комунізму (первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм).

В українській історії радянські науковці виділяли феодалізм (від початку Київської Русі до середини ХІХ ст.), капіталізм (від 1860-х років до 1917 р.) і соціалізм (від жовтня 1917 р.).

Друга схема періодизації переважала серед дожовтневих істориків та істориків української діаспори. В цій схемі були: Княжа доба, Литовсько-Польська доба, Козацька доба, Доба національного відродження.

На нашу думку, сьогодні слід звернутися до схеми періодизації, якої дотримувався відомий вчений Західної української діаспори Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984 рр.). Його схема спирається на загальновідомі великі епохи європейської історії і виглядає таким чином:

І.  Антична доба;

ІІ. Середньовіччя, що поділяється на три періоди, а саме:

1.     Доба, що передує появі Київської Русі (VІ-ІХ ст.);

2.     Час об’єднаного Київського князівства (т.зв. Київської федерації і Галицько-Волинської держави Х – до середини ХІV ст.);

3.     Доба литовського панування (від середини ХІV ст. до Люблінської унії 1569 р.).

Ці поділи відповідають європейському ранньому, зрілому і пізньому середньовіччю. Істотною відмінністю, однак, є те, що в Україні середньовічна доба тривала більше, ніж на Заході. Вона закінчилася лише з Люблінською унією, яка докорінно змінила політичний статус українських земель, ввела нову соціальну систему, в основі якої лежали стани і відкрила країну для впливів ренесансу, реформації та контрреформації.

ІІІ. Новітній час:

1.     Ранньоновітній час – від Люблінської унії до кінця ХVІІІ ст. Панівною соціальною структурою протягом цих двох століть була структура станова, двома конкурентними варіантами якої були “шляхетська демократія” польського зразка та козацький устрій. Барокко було об’єднавчою темою в культурному й інтелектуальному житті тієї доби.

2.     ХІХ століття. Серед подій, які позначили перехід до нової історичної епохи, найвизначнішими були ліквідація козацької автономії, російське завоювання Чорноморського узбережжя й ліквідація степового кордону, поділи Польщі, і, в культурній сфері, вплив просвітництва і романтизму. Як окремий період української історії    ХІХ ст. тривало приблизно від 1780-1790-х років до 1914 року. Це був період, коли в результаті глибоких соціальних та культурних змін, почала поставати сучасна українська нація. Тенденція до формування нації не була особливістю українською, а спільною для всіх “придушених націй” Європи.

Перша світова війна і спричинене нею революційне зрушення відкрили найновішу та сучасну добу – ХХ ст., яка все ще триває як в Україні, так і в Європі в цілому.

*   *   *

Отже, історична наука як система знань про минуле людства ось уже більше двох тисяч років безпосередньо впливає на поступальний розвиток суспільства, відіграє виключно важливу роль у вихованні особистості. У цьому контексті історія українського народу як складова частина всесвітньої історії відіграє вирішальну роль у патріотичному вихованні молодого покоління суверенної соборної української держави, є засадничою підвалиною виховання національної свідомості  громадськості, вона є вирішальним фактором у перетворенні народу України в політичну націю.

Предмет вітчизняної історії  складають процеси і закономірності формування і розвитку людського суспільства на території сучасної України, визначення місця і ролі її народу в загальнолюдському історичному процесі. Глибокому вивченню і пізнанню історії України сприяє усвідомлення чітких методологічних принципів та методів. Найбільш важливими методологічними принципами є  історизм, об’єктивність та цивілізаційність. Останній дає можливість вивчати історію українського народу в контексті всесвітньої історії.

Фундаментальною основою історичної науки є пам’ятки минулого, що їх залишають по собі люди в процесі своєї діяльності.

Історія українського народу спирається як на джерела матеріальної культури, так і на багату писемну спадщину. Останню створювали давньогрецькі, римські, західноєвропейські, візантійські, арабські вчені та письменники, а також руські літописці.

Важливим засобом пізнання історії України є її періодизація. Найбільш прийнятливою, на нашу думку, слід вважати схему, що обстоював відомий учений Іван Павлович Лисяк-Рудницький.

Ця схема виглядає так:

І.    Антична доба (від найдавніших часів до VІ ст. н.е.).

ІІ.  Середньовіччя: 1. Раннє середньовіччя (VІ-ІХ ст.); 2. Зріле середньовіччя (Х – середина ХІV ст.); 3. Пізнє середньовіччя (середина ХІV ст. – 1569 р.).

ІІІ. Новітній час: 1. Ранньоновітній час (1569 – кінець ХVІІІ ст.);   2. ХІХ століття (1780-1790-і роки – 1914 рік).

ІV. Найновіша і сучасна доба – ХХ століття (з 1914 р. і до сьогодення).

Література до  подальшого вивчення теми :

            Акт проголошення незалежності України // Голос України 1991. – 21 серп.

            Закон “ Про освіту в українській РСР.” – К., 1991. – 21 с.

            Конституція України. – К., 1996 – 53 с.

            Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Навч. Посібник. – К. – 1995 – С.1-250.

            Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К. 1991 – 192 с.

            Кульчицький С. Історія і час  (роздуми історика). // Укр.іст.журнал. – 1992. - № 4. – С. 3-11.

            Моголькицкий Б. Введение в методологию истории. – М., 1989. – 321 с.

            Панченко П. Історична наука повинна бути далеко від кон’юнктури і політики // Укр.істор. журн. -  1993 - № 1. – С.158-159.

            Ткаченко В. Куди ми йдемо ? Роздуми історика // Укр. Іст.журн. – 1992. - № 8. – С.3-13.

            Хоткевич Г.М. История Украини для молодого середнього віку. – К. 1992. – С. 12-21.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


СПИСОК ТЕМ Лекція 1.  В СТУП ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации