Головко В.В. Політична історія України - файл n1.doc

приобрести
Головко В.В. Політична історія України
скачать (5889.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5890kb.08.07.2012 21:49скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


Міністерство освіти і науки,

молоді та спорту України


В.В. ГОЛОВко
Політична історія України
Київ - 2001

ББК 66.01 П50

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Це одне з перших навчальних видань, що охоплює політичну істо­рію України від її початків до сьогодення. У ньому простежено розвиток ідеї української державності, непоодинокі спроби утвер­дити 'й на різних етапах вітчизняної історії до проголошення Укра­їни незалежною державою.

Головна увага зосереджена на особливостях розвитку політично-правової системи українського суспільства, державного та адмі­ністративно-територіального устрою, політичних режимів, їх внут­рішньої та зовнішньої політики, державної атрибутики та симво­ліки, політичних процесів і ролі в них політичних партій, рухів, лідерів нації, політичної свідомості та політичної культури україн­ського народу.

Для студентів вищих навчальних закладів, усіх, хто прагне пізна­ти особливості політичного розвитку України.
Головко В.В.
Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. —

К.: Арт Прес, 2001. – 450 с.

Рецензенти:

доктор історичних наук Б. В. Куценко, доктор історичних наук М. І. Тройка
Зміст
1. Політична історія як наука

1.1. Особливості еволюції

політичної історії 13

1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук 17

1.3. Політична історія України 21
2. ПОЛІТИЧНІ ЗСПЄКТИ

утворЄННЯ КИЇВСЬКОЇ РуСІ —

середньовічної Української держави (IX—Х ст.)

2.1. Слов'янські протодержавні

утворення на українських землях 26

2.2. Теорії походження

Київської держави ЗО

Дані літописи про походження Київської Русі ЗО

Норманська та антинорманська теорії 31

Хозарська гіпотеза 32

2.3. Основні етапи розвитку державності

в Київській Русі 33

Об'єднання земель і племен східних слов'ян 33

Спроби політичної реставрації держави 38

2.4. Політичні наслідки

феодального дроблення Русі

(друга половина XI — початок XII ст.) 42

2.5. Етнічні процеси

в Київській Русі. Питання

про давньоруську народність 45

2.6. Політичний устрій Київської Русі

49 Система політичної влади

49 Місцева влада 50

Міжнародні відносини Київської держави 51

Особливості політичної культури Київської Русі 52

чорний д.м. 3. Політичні наслідки

роздрібнення Київської Русі. Південно-західні руські князівства та їх політика (XII — перша половина XIV ст.)

3.1. Роздрібнення Київської Русі.

Політичне життя у Подніпров'ї 56

3.2. Галицьке-Волинське князівство —

нова європейська держава 60

3.3. Особливості внутрішньої

боротьби в першій половині XIII ст. 66

Західний вектор зовнішньої політики Галицько-волинської держави 70

3.4. Припинення існування Галицько-волинської держави 72

чорний д.м. 4. Українські землі

під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

4.1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського 76

Перехід українських земель під владу Литви 76

Політичний устрій Великого князівства Литовського 78

4.2. Україна у складі Речі Посполитої 81

Політичні причини та наслідки Люблінської унії 81

4.3. Політичне життя в Україні

за часів Речі Посполитої 86

Українська політична,

релігійна думка наприкінці

XVI — на початку XVII ст. 86

Братський рух у боротьбі

за політичну консолідацію

українського суспільства 88

Брестська церковна унія:

політичні причини та наслідки 90

Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму 91

Еволюція українського козацтва 92

семененко в. і.
5. Українська національна
реВОЛЮЦІЯ І СТВНОВЛЄННЯ української державності

5.1. Соціально-політичні передумови української національної революції 100

5.2. Політична культура козацтва

та його лідерів 102

Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу 105

5.3. Державницькі процеси

в Гетьманщині 111

5.4. Політичні тенденції

в українському суспільстві 114

Союз Гетьманату з Московською державою 117

Непорозуміння між Українською державою та Москвою 121

Криза козацької автономії 123 • '

5.5. Розпад Гетьманщини 127

6. Ліквідація української радченкол.о. державності наприкінці

XVII—у XVIII ст.

6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини 134

6.2. Наступ на політичну автономію

України. Правління гетьмага

Івана Мазепи 137

Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи 142

6.3. Гетьман в екзилі.

П. Орлик і його конституція 143

6.4. Продовження процесу

інкорпорації України

до складу Російської імперії 145

6.5. Ліквідація царизмом

автономії України 148
7. Українське національне
відроджєння XIX СТ.

7.1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії 151

7.2. Політизація національного руху 157 в Україні

Зародження перших політичних організацій 157

7.3. Національне відродження

в західноукраїнських землях.

«Руська трійця» 162

Вплив європейської революції 1848—1849 рр. на політичне життя українських земель 163

7.4. Національно-визвольний рух у другій поливині XIX ст. 166

Скасування кріпацтва та реформи в Україні 166

Вплив на українське відродження громадівського руху 170

Народницький рух у 60—80-ті роки 175

Посилення національного руху в західноукраїнських землях 176

Започаткування руху за політичну незалежність України 178

8. Нові тенденції в соціально-політичному житті України на початку XX ст.

8.1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху 182

Новий етап структурування українського суспільства 182

Політична культура доби. Національна символіка 184

ґ, Революція 1905—1907 рр. , Загальноросійські політичні партії в

Україні 186

8.2. Виникнення українських

політичних партій. Розвиток

української політичної думки 187

Соціалістична течія в українському русі 187

Національно-революційна течія 191

Українські ліберали:

програма, тактика 193

8.3. Українські фракції

в парламентах Росії та Австрії 197

Умови парламентської діяльності українців 197

Українські фракції

та українське питання в державних

Думах Російської імперії 199

Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому Сеймі 203

9. Національно-демократична революція в Україні.

Боротьба за державність (1917—1920)

9.1. Створення Української

Центральної Ради

та її політична діяльність 206

Військове будівництво та його роль •6Їг в національно-державному

відродженні України 210

Криза в українсько-російських '"' и відносинах влітку 1917 —

взимку 1918 рр. 213

Причини поразки Української Центральної Ради 220

9.2. Українська держава гетьмана

П.Скоропадського 223

Політична платформа П. Скоропадського 223

Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду 225

9.3. Політика Директорії та її наслідки 229

Директорія УНР у пошуках шлях між націоналізмом і соціалізмом 229

Зміна державницької концепції 231 Занепад Української державності 232

9.4. Більшовицька влада в Україні 235

Тягар «воєнного комунізму» 235 Радянська влада як форма більшовицької диктатури 237

9.5. Національно-визвольний рух

на землях Західної України 240

Творення державності в Галичині 240

Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР 242
10. ПОЛІТИЧНІ рєжими

на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

10.1. Формування та утвердження радянського ладу в Україні

247 Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років 247

Перша спроба використання голоду з політичною метою 251

Перехід до нової економічної політики 252

Кризи непу та їх політичні наслідки 256

Утвердження радянського устрою в Україні в процесі утворення СРСР 257

Політика коренізації 261.

10.2. Політична система України

в 20-ті роки. Становлення

тоталітарного режиму 263

Політичні партії в Україні на початку 20-х років. Встановлення комуністичної монопартійної системи 263

Комуністична партія в політичній системі 267

Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки 269

Створення партійно-державної кадрової номенклатури 278

Підвищення ролі репресивних органів у політичному житті країни 282

Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років 283

Націонал-комунізм 287

10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму 294

Політика індустріалізації та її наслідки 294

Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 рр. 299

Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму 301

Ради в тоталітарній системі 30-х років 304

Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями 306

Посилення ролі репресивних органів у політичному житті 308

Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини 309

Політична та ідеологічна цензура 311

Преса як знаряддя тоталітарної системи 312

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки 314

у Конституція УРСР 1937 р.

як ширма тоталітаризму 318
Творення авторитарного ідеократичного лідера в особі Сталіна 319

Політика у сфері культури в 30-ті роки 320

Насильне утвердження

нової політичної культури

в українському суспільстві 321

Основні риси радянського тоталітарного режиму в 30-ті роки 325

10.4. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами 328
11. ГІОЛІТИЧНЄ СТЗНОВИЩЄ
України напередодні

та в роки Другої світової війни (1938—1945)

11.1. Українське питання в європейській

політиці напередодні та на початку

Другої світової війни 340

Україна в планах нацистського керівництва 340

Укладення пакту про ненапад

та інших документів

між СРСР і Німеччиною 344

Початок Другої світової війни 346

11.2. Україна в перші роки

Другої світової війни 347

Західні землі України під німецькою та угорською окупацією 347

Возз'єднання Західної України з Українською РСР 348

11.3. Політичні процеси в Україні „ в період німецької окупації 351

Напад фашистської • Німеччини на СРСР. Утворення І '•: антигітлерівської коаліції 351

Окупаційний режим в Україні.

ОУН і нацистське керівництво 352

Діяльність підпілля і партизанський рух. Створення УПА 356

11.4. Звільнення України від окупації.

Закінчення Другої світової війни

та її політичні наслідки для України 358

Звільнення України та завершення бойових дій у Європі 358

Початок відбудови народного господарства України та протистояння ОУН—УПА радянському режиму 359

Політичні наслідки Другої світової війни 360
12. КрИЗВ ТОТалІТарНОЇ

системи. Боротьба

за державну незалежність

(1945—1991)

12.1. Посилення сталінського

диктату в Україні в повоєнні роки 362

Зміна геополітичного становища України 362

Наступ реакційних сил на спроби лібералізації політичного режиму

в повоєнні роки 367

12.2. Політична ситуація

в Західній Україні 371

Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях 371

Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом 373
12.3. Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму • і 3

в середині 50-х — середині 60-х років 376

Україна після смерті Сталіна.

Критика культу особи 376

Шістдесятники, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному <" режимові в Україні 383

Зміни в кремлівському 4 керівництві в жовтні 1964 р.

та їх політичні наслідки для України 386

12.4. Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні 388

Посилення реакції в духовному житті 388

Нові тенденції в діяльності українського опозиційного руху 394

12.5. Україна на шляху до свободи

і незалежності (1985—1991) 403

Наростання кризових явищ в політичному житті України 403

Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні 405

Калініченко В. В. 13. РОЗбуДОВВ УгфаЇНСЬКОЇ

незалежної держави (1991—2001)

13.1. Національне пробудження українського народу 425

Проголошення незалежності України 425

Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. 428

13.2. Суспільно-політичне життя

в Україні в 90-ті роки 429

Вибори першого Президента України 429

Політичне становище в незалежній Україні 429

Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р. 436

Вибори до Верховної Ради 1998 р. 440 Вибори Президента України 1999 р. 441

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р. 442
14. ПОЛІТИЧНа СИСТЄМА

України на рубежі XX—XXI ст.

14.1. Особливості політичної

системи на рубежі XX—XXI ст. 445

14.2. Політичні партії в Україні '449

Параметри життєдіяльності політичних партій 453

Література 464

Короткий термінологічний словник 471
Політична історія як наука

На широкому полотні історії людської цивілізації по­літичній тематиці завжди відводилось окремішнє місце й належала неповторна роль. Людство в його розвитку супроводжували різноманітні соціальні потрясіння: кро­вопролитні війни, революції, повстання, злети й падін­ня громадянського духу та суспільно-політичних ідеалів. Аналіз писемних пам'яток і творів мислителів різних країн і народів, незалежно від часового, просторового і особистісного факторів чи форм їх втілення (релігійної, філософської, соціологічної та ін.), засвідчує звивистий, нерідко драматичний шлях організації політичного життя людей і народів.

1.1. Особливості еволюції політичної історії

Політична специфіка на тлі сукупного досвіду людст­ва простежується в загальному руслі світової політичної думки, починаючи з окремих висловлювань і системних підходів Конфуція, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Августина Блаженного, Фоми Аквінського та ін. До полі­тичних проблем, які хвилювали їх, належали питання оптимального правління, суспільної моралі, загального

14

Політична історія як наука

добробуту, ідеальної держави. Вони завжди переймалися тим, як побудувати найсправедливіше, найбільш гармо­нійне суспільство на землі.

Для утвердження політичної історії принципове зна­чення мало арістотелівське розмежування держави й су­спільства. Підійшовши по-новому до розуміння політич­ного життя, Арістотель виділив у ньому:

— політичні відносини;

— безпосередню участь членів суспільства у справах міста-держави;

— життєдіяльність громадян у недержавній (приват­ній) сфері, де пряме втручання держави є не тільки неба­жаним, а й неприпустимим.

Запропонований поділ тривалий час мав значення ли­ше для локальних теоретичних узагальнень. Реальне по­літичне життя ще довго не давало достатнього матеріалу для висновку щодо неідентичності понять і функцій, з одного боку, держави як форми політичного спілкування її громадян та сукупності громадян як суб'єктів економі­чних, моральних, побутових, сімейно-шлюбних та інших відносин і зв'язків — з іншого. Разом з тим підхід Аріс-тотеля на кілька століть уперед визначив необхідність опанування політичної проблематики як окремішньої сфери людського буття, що згодом стало об'єктом для по­літичної історії.

З позиції сьогодення здається, що історія завжди бу­ла насамперед історією політичних відносин. Насправді політична тематика утверджувалась повільно. Формуван­ня ранньої політичної історії як науки розпочалося в Іта­лії епохи Відродження. Виникнення саме в цій країні історичних способів пояснення суспільного життя було пов'язане з поступовим подоланням, починаючи з Данте Аліг'єрі, середньовічних релігійних поглядів на світ. Зо­крема, у праці Нікколо Макіавеллі «Історія Флоренції» (1532) на новій цивілізаційній основі було відроджено арістотелівський республіканський ідеал. Принципове значення мало розв'язання проблеми існування республі­ки в часі — як засобу трансформації традиційного сус­пільства в сучасне — як корабля, що прокладає собі шлях у бездонному морі без берегів. Рушійною силою іс­торії Н. Макіавеллі визначив політичну боротьбу. При цьому він підійшов до проблеми не спрощено, а систем­но, започаткувавши пошуки через політику історичних закономірностей, глибинних причинно-наслідкових зв'язків подій, незалежних від волі й бажання їх учасни­ків. Таке розуміння стало благодатним ґрунтом для роз-

Особливості еволюції політичної історії

15

витку історичного знання загалом і для виокремлення предмета політичної історії.

Епоха становлення Нового часу означала створення владних структур, характерних для абсолютизму, полі­тичне оформлення державності нового типу. Ці процеси супроводжувались небаченими до тих пір революційними потрясіннями від Нідерландської до Великої французької революцій. За словами французького історика Ле Гоффа, епоха злету монархічної держави вивела на авансцену «театру тіней» маріонеток двору й адміністрації, які бук­вально заворожили істориків. А з тих пір, як Вольтер опублікував свою працю «Нові роздуми про історію» (1744), символом віри і догмою цього важливого етапу в загальноісторичних та історико-політичних підходах постала ідея прогресу. Саме вона служила історичному виправданню, легітимації політичних дій, панування і влади. Характеризуючи ідею прогресу як шлях до полі-тизації й ідеологізації суспільного життя, німецький мислитель XX ст. Еріх Фромм зауважив: «Великі Обіця­нки Безмежного Прогресу — передчуття панування над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшого числа людей і необмеженої особистої свободи — живили надію й віру поколінь від самого по­чатку індустріальної епохи».

Багата на творчий доробок історіографія XVIII — по­чатку XIX ст. однак ще не була свідченням панування політичної історії. Епоха Просвітництва уславилась на­самперед творами, метою яких було визначення загаль­них тенденцій історичного розвитку, характеристика рі­зних видів політичних систем. Особливу увагу тогочас­них дослідників — Ш.-Л. Монтеск'є, Е. Фергюсона, А. Гіббона та інших привертала історія Давнього Риму. Поряд з цим почали з'являтися яскраві сучасні історико-політичні твори: Жозе де Местра «Міркування про Фран­цію» (1796), Луї де Бональда «Теорія політичної і релі­гійної влади» (1796), Франсуа де Шатобріана «Історич­ний, політичний і моральний досвід про революції давні й нові, розглянуті у зв'язку із сучасною французькою ре­волюцією» (1797) та ін.

Як окрема наука, політична історія остаточно утвер­дилась лише у другій половині XIX ст. Своєї класичної форми вона набула в німецькій історичній школі. Увага історичної науки до політичної сфери була тоді пов'яза­на з підвищенням рівня національної самосвідомості в межах європейських національних держав. За цих умов політична історія була покликана відігравати виховну,

16

Політична історія як наука

ідеологічну роль. «Історія без політики, — як зауважу­вав німецький історик А. Шлепер, — це просто монаше-ські хроніки». Виходячи з цього, представники німець­кої історичної школи основним предметом дослідження обрали державу й націю, на основі яких вони сформулю­вали проблеми традиції та наступності як чинників, що забезпечують стабільність розвитку держави-нації. Полі­тика у творчості німецьких істориків надовго набула ро­лі домінанти у визначенні форми історичного детермініз­му як системи причинно-наслідкових зв'язків у межах соціально-історичного часу,

Піднятий німецькою історичною школою статус полі­тичної й державної проблематики привернув увагу істори­ків до нових джерел — історичних документів. Особливу роль відіграли наукові пошуки Л. Ранке, автора таких ві­домих творів, як «Правителі й народи Південної Європи в XXVI—XVII ст.» (1837—1845) та «Римські папи, їх церква і держава в XVI і XVII ст.» (1869). Важливим вне­ском в розвиток політизованої ним історичної науки була його дослідницька методика, що ґрунтувалася на таких положеннях: об'єктивна істина утримується насамперед в архівних матеріалах політичного характеру — доповідних записках послів, державних, політичних діячів; чого не­має в документі — не існує для історії.

У XX ст. розвиток політичної історії відбувався одно­часно з її внутрішньою кризою. Це пов'язано з усклад­ненням суспільного й політичного життя, виникненням нових напрямів історичного світорозуміння, пов'язаних з опануванням економічної, соціальної, психологічної, культурної, географічної та інших сфер суспільного роз­витку. Водночас відбувалося поступове зміцнення засад політичної науки, яка в пошуках своєї предметної сут­ності поступово відбирала у політичної історії її темати­ку. Ці чинники, а також, починаючи з 70-х років, ігно­рування головних атрибутів політичної історії — політи­ки, метаоповіді, ідеалу «великого героя», ідеї лінійно-по­ступального розвитку (прогресу) — спонукало до необхід­ності глибокого переосмислення як історії загалом, так і політичної історії зокрема. Одним з перших цю необхід­ність відчув англійський історик А. Тойнбі, який ще у 1946 р. зафіксував зародження нового етапу в розвитку західноєвропейської культури, ознаменованого перехо­дом від політики, що спирається на мислення в категорі­ях національних держав, до політики, що враховує гло­бальний характер міжнародних відносин.

Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

17

У 90-ті роки XX ст., з початком нової хвилі демокра­тизації, пов'язаної з глобальною суспільно-політичною трансформацією постсоціалістичних країн, постала по­треба повного методологічного переосмислення й пере­оснащення політичної історії, її відродження на принци­пово новій основі. Такою основою, поряд з політизацією соціального життя, є активізація пошуків сенсу життя на індивідуально-особистісному рівні, в тому числі й у суспільствах зі збереженням традиційної специфіки. За цих умов політична історія покликана переосмислити минуле, глибоко усвідомивши історичну правду з усіма її суперечностями, а також співвіднести його із сучасністю.

1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

Традиційні атрибути політичної історії, її сучасну оновлену змістову основу складають такі проблеми, як політичні процеси та їх суб'єкти, держава і механізми здійснення політичної влади, політична культура, полі­тична ментальність, політична еліта та ін. Через розумін­ня необхідності опанування зазначеної проблематики як­раз і відбувається в сучасних умовах відродження й ме­тодичне переоснащення політичної історії. Визначаючи предметну специфіку цієї науки, її не слід відривати від загальної історії та від інших історичних субдисциплін, водночас вона повинна співвідноситися з політичною те­орією, що складає основу сучасної політології.

Політична історія — невід'ємна складова загальної історії та по­літичної теорії, що вивчає процеси розвитку політичних поглядів та ідей, формування державних та політичних структур, функціону­вання всієї політичної сфери суспільства в межах національних держав та у загальносвітовому масштабі.

Починаючи з Нового часу, надто із середини XIX ст., політична історія розвивалася у постійній міждисциплі­нарній взаємодії з іншими науками соціального спряму­вання. Така взаємодія дала змогу політичній історії не тільки не відставати від інших близьких до неї дисцип­лін, а й зберігати відповідність часові свого існування, адекватно відображати основні наукові парадигми своєї епохи.

Відносини історії з іншими соціальними науками в різні пепюди.склалались по-різному. Однак більшість ви­значних пїредстазд}^в^^^зд^ноТнЗук|і завжди зберіга-

18 Політична історія як наука

ла віру в органічну єдність зазначених наук. Ця єдність була зумовлена об'єктивними потребами й характером суспільного розвитку в різні епохи цивілізаційного роз­витку людства. Так, в епоху античності й середньовіччя історія існувала й розвивалася у поєднанні з міфологією, релігією, теологією, літературою. В епоху Відродження утверджувався зв'язок історії з географією, мистецтвами, політичною теорією. Від епохи Просвітництва до середи­ни XIX ст. додається зв'язок історії з культурою, лінгвіс­тикою, археологією, точними науками. Друга половина XIX — XX ст. — пік розвитку політичної історії на ґрун­ті пошуків особливостей і закономірностей політичного буття від строго окреслених німецькою школою рамок до плюралістичного інституціонально-проблемного осягнен­ня політичної сфери.

Плюралізм політичної історії — необхідна умова сис­темного розуміння сучасних історичних процесів. Він орієнтований на міжгалузевий дискурс, дає змогу широ­ко охопити здобутки різних наук. При цьому важливо зберегти специфіку історичного світорозуміння, не роз­мити предметну сутність, властиву цій науці. «Плюраліс­тичний характер певного підходу, — як справедливо за­уважує відомий західний економіст Василь Леонтьєв, — полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних підходів, а в готовності переходити від одного типу інтер­претації до іншого».

В сучасних умовах політична історія співіснує в над­звичайно згущеному просторі динамічного розвитку інших історичних субдисциплін та функціонування соці­ально-гуманітарних наук. Вона тісно взаємодіє з політо­логією, археологією, джерелознавством, політичною пси­хологією, політичною філософією, політичною соціологі­єю, правознавством, економічною теорією, географією та ін. Найважливішим є зв'язок з політологією, яка живить її методологією пізнання політичних процесів у їх істо­ричному розвитку.

Політологія (грец. роїіііка — державні й суспільні справи і Іо^оз — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика та її відно­сини з особистістю і суспільством.

З політології політична історія черпає основні катего­рії, поняття, які сприяють пізнанню історичної плиннос­ті політичного процесу під різними кутами зору та в різ­них вимірах. Передусім політична історія зосереджуєть­ся на особливостях функціонування політичних систем суспільства на різних етапах їх розвитку, оскільки вони

Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

являють собою сукупність політичних відносин, політич­них процесів, політичної культури, які забезпечують пев­ний соціально-політичний порядок.

Будучи важливим елементом суспільної системи, політична система активно взаємодіє з економічною, со­ціальною сферами, ідеологією, етичною, правовою під­системами, значною мірою зумовлюючи їх особливості та зазнаючи водночас на собі їх впливу. Її історичні особли­вості, напрями розвитку зумовлюються загальними істо­ричними процесами, діяльністю суб'єктів політики. Структура її багатогранна і складна, в якій одним із най­головніших елементів є політична влада, що означає здатність і можливість справляти вплив на політичну по­ведінку і діяльність людей за допомогою волі, авторите­ту, права, насильства. Реалізується вона у формі плану­вання, координації, керівництва, управління, контролю. Її суб'єктами є держава, індивіди, лідери різноманітних інституцій, організацій (партій, громадських об'єднань).

У свою чергу політична влада є наслідком реалізації політичними силами своїх політичних інтересів — чин­ників, які зумовлюють суспільну діяльність людей, спіль­нот, об'єднань щодо здобуття, утримання, перерозподілу державної влади. Зміст їх зумовлюється місцеперебуван­ням щодо влади, ставленням до неї: боротьбою за здобут­тя, можливостями реалізації, намаганням утримати її. Політичні інтереси є однією із суттєвих характеристик по­літичних сил — формальних або неформальних об'єд­нань суб'єктів політики, які виражають і захищають ін­тереси конкретних соціальних груп, верств населення і здатні впливати на владу, контролювати, реалізовувати її.

Систему політичних сил, як суб'єктів політичної істо­рії, складають держава, політичні партії, рухи та інші організації. Взаємодія, зіткнення політичних сил, зумов­лені відмінностями політичних інтересів, формують полі­тичні процеси в суспільстві, що являють собою сукуп­ність дій суб'єктів політики щодо реалізації своїх ін­тересів та можливостей у сфері влади. Політичний про­цес є стрижнем політичного життя суспільства, що включає взаємовідносини індивідів, спільнот, політич­них інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. Постає воно разом з утворенням у суспільстві різ­номанітних груп інтересів, складаючись із діяльності по­літичних суб'єктів, політичних відносин, будучи залеж­ним від структури влади, типу політичної системи, полі­тичного режиму, виробляючи певні політичні погляди, норми, принципи й водночас підпорядковуючись їм.

20

Політична історія як наука

Особливості політичного життя зумовлюються рівнем по­літичної свідомості, політичної культури, політичної ети­ки суб'єктів політики — важливих елементів політич­них пріоритетів, тобто найважливіших, першочергових політичних інтересів і цінностей суб'єктів політичної си­стеми суспільства.

Пізнанню історичних особливостей політичного роз­витку певного народу сприяє вивчення політичної теорії, стрижнем якої виступає політична думка. Досягнення й часто випереджають політичну практику, служать їй, формуючи нерідко інструментарій політики.

Політична думка є узагальнюючою, цілеспрямова­ною діяльністю у формі понять, категорій, доктрин з ме­тою пізнання політичних зв'язків, форм і функцій полі­тики і влади, політичних процесів, інститутів, політич­ної стратегії і тактики, політичної культури. Вона — важливе джерело творення нових ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Не менш активно послуговується політична історія ка­тегоріями і поняттями, що належать одночасно до царини політології і правознавства. Найуживанішим серед них є поняття «держава» — базовий інститут політичної систе­ми і політичної організації суспільства, покликаний забез­печувати його життєдіяльність, здійснення політичної влади. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у політич­ний вжиток було запроваджено політико-правове поняття «правова держава», яке засвідчило розвиток цієї форми політичної влади в контексті демократичного розвою людства. Мислиться вона як найдемократичніша цивілі­зована держава, в якій забезпечені верховенство права, надійний правовий захист особи, взаємна відповідаль­ність особи та держави.

У процесі пізнання глибинних закономірностей полі­тичних процесів, подій і явищ політична історія активно використовує також методологічний арсенал політичної філософії — однієї з галузей філософського знання, пред­метом якої є фундаментальні засади, сутність політики. Стрижнем її проблематики є політика і влада як основні засади співіснування людини й суспільства, суспільне буття політики, формування політичних цілей та ідеалів, сутність політичної свідомості та ін.

Політична історія спрямовує свій погляд не тільки на події, явища, процеси, які відтворюють динаміку, тен­денції суспільного життя. Значною мірою її цікавлять со­ціальне буття народу, політичні, світоглядні цінності, в

Політична історія України

21

осмисленні яких вона вдається до інструментарію полі­тичної соціології, що вивчає політику як сукупність по­літичних інститутів, відносин свідомості.

Мотиви вчинків політичних лідерів, груп, спільнот стають зрозумілішими історикові, який розглядає їх з позицій політичної психології, предметом якої є психо­логічні компоненти політичної поведінки індивідів, груп, спільнот. Психологія допомагає історикам відкривати значення таких явищ культури, як міфи, епос, релігія. Певну роль у відтворенні історичного часу відіграла так звана «розуміюча психологія» як метод пізнання людей минулого, їх емоцій і політичної свідомості.

Отже, комплексний характер сучасного розвитку по­літичної історії пов'язаний з тим, що вона, з одного бо­ку, сміливо виходить за межі класичного історичного стилю і не обмежується висвітленням проблематики по­літичної сфери, охоплює собою економічну, соціальну, правову, культурно-духовну та інші сфери суспільного життя — з іншого. Саме такий підхід до розуміння суча­сної ролі й характеру предмета політичної історії дає змогу утвердитись їй як науці, здатній не лише поясню­вати віддалені в історичному часі та наближені до сього­дення події, а й стимулювати новітні суспільно-політич­ні явища і процеси.

1.3. Політична історія України

Відлік політичної історії України починається від «Історії Русів» — історико-політичного трактату невідо­мого автора кінця XVIII ст. На розлогому історичному тлі у цьому творі стверджується необхідність відновлен­ня та утвердження національної свідомості, права укра­їнського народу на державну незалежність.

Утверджуючи патріотичний пафос «Історії Русів», у XIX — першій половині XX ст. вагомий внесок до полі­тичної історії України зробили М. Костомаров, В. Анто­нович, Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип'якевич, Н. Полонська-Василен-ко та інші видатні мислителі, яких хвилювали сутнісні проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення. У загальному плані най­більш важливими сукупними здобутками, що постають з її історико-політичної творчості, були:

— критична оцінка будь-яких форм деспотизму і по­неволення народу;

22

Політична історія як наука

— осуд системи законодавства і судочинства, покли­каної захищати інтереси панівних сил;

— заклик до боротьби за національне і соціальне ви­зволення українського народу;

— обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи що базується на вселюдській справедливості;

— аналіз самоуправління народу й колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження дер­жавної самостійності українського народу.

У другій половині XX ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений укра­їнської діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

— про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної і східної — християнсько-духовної;

— про те, що процес націотворення, відродження пев­ного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провід­на верства, а й навпаки — знизу вгору, через національ­не самовизначення народу, піднесення його освіти й культури;

— про крах Радянського Союзу внаслідок боротьби за владу в середовищі державно-партійної верхівки, виник­нення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційного утворення опозиційних політичних структур («Радянська Україна з історичної перспекти­ви», 1970).

Певний вклад у розвиток політичної історії України зробили українські дисиденти («шістдесятники»). Спира­ючись на факти і події української історії, вони протисто­яли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницької фор­ми захисту прав людини та ідеали правової держави і гро­мадянського суспільства, самоцінності особистості.

Наприкінці 80-х років XX ст., з початком епохи плюра­лізму і гласності, а особливо після здобуття Україною дер­жавної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися легальне. Упродовж останнього де­сятиліття вагомий внесок у політичну історію України зро-

Політична історія України

били О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І. Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.

Помітну роль відіграло і включення у вітчизняний науковий обіг досліджень з царини історії українського народу, його боротьби за державність, що належать українцям зарубіжжя — О. Субтельному, І. Нагаєвсько-му, Т. Гунчаку та ін. Вступаючи у XXI ст., Україна пере­осмислює минуле з метою переорієнтації соціально-істо­ричного досвіду в площину практичної політики, функці­онування громадянського суспільства на основі поєднання цілеспрямованих і спонтанних рушіїв суспільного розвит­ку. Перехід від утопічних програм майбутнього до його моделювання в сучасний період потребує відмови від будь-якого припасовування минулого до сучасності чи протиставлення сьогодення минулим епохам. За словами російського філософа А. Гулиги, лише така сучасність, яка «відмовляється від усвідомлення своєї переваги над попередніми епохами, йде на виучку до минулого», заслу­говує на назву постсучасність у розумінні «мудра й най­вища сучасність». Саме такий підхід бачиться основопо­ложним для сучасної політичної історії України.

Історичний підхід до політики передбачає вивчення різноманітних явищ політичного життя в їх послідовно-часовому розвитку, виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення й майбутнього. Основою обґрунтування необ­хідності його сучасного використання є теза, згідно з якою розуміння досягнень та невдач на різних історич­них етапах збагачує наші знання про причини і тенден­ції соціальних змін та перманентного розвитку. Точне й цілісне відображення історії передбачає також відтворен­ня певного явища, подій з властивими їм рисами і специ­фікою в конкретно-історичних умовах. Це, в свою чергу, сприяє подоланню проявів волюнтаризму і суб'єктивізму в практично-політичних діях і рішеннях.

Сенс використання історичного підходу стосовно су­часних проблем українського суспільства полягає й у то­му, що в історії соціального порядку, який панував в Україні, починаючи з XVII ст., й особливо його функціо­нування в межах Радянського Союзу, криється історич­ний урок, який неможливо обминути не лише з чисто на­укового погляду. Нинішня непроста ситуація суспільно-політичного розвитку потребує відходу від практики про­кльонів на адресу минулого й переходу до всебічного

24
Політична історія як наука

осмислення досвіду в контексті всіх здійснених у XX ст. спроб змінити особливості людського буття.

Надзвичайної цінності вивчення досвіду минулого України набуває на тлі його зіставлення зі світовим до­свідом, який репрезентують західний і незахідний світи. Будь-яка національна історія залишиться до кінця нез'я-сованою доти, доки вона не буде розглянута у зіставлен­ні з історіями інших національних держав. Заглиблення в цей досвід дає змогу зрозуміти ступінь взаємопроник­нення і взаємозв'язку українського історичного досвіду з досвідом загальноцивілізаційним.

Особливу роль у розвитку політичної історії України відіграє й, напевне, відіграватиме в майбутньому геополі-тична проблематика. Політичні процеси в Україні завжди залежали від геополітичного чинника. Адже Україна пе­ребуває на своєрідному ментальному розломі, одна части­на якої у зв'язку з історико-географічними особливостя­ми більше взаємодіяла зі східними народами і держава­ми, переймаючи їх політичну традицію, інша — мала інтенсивніш! зносини із західним світом, вбираючи в себе європейські соціально-політичні, культурні цінності. Все це спричинило певний вплив на систему ціннісних орієн­тацій українського народу. Просторове розташування дає Україні право на визначення своєї специфічної геополі-тичної ролі — бути зв'язуючим мостом (трансферною зо­ною) між країнами Європи та Азії. Розміри її території, численність населення, промисловий та аграрний комп­лекси, науковий потенціал, природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним положенням дають їй право пре­тендувати на статус великої європейської держави з від­повідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Цілеспрямоване здійснення соціально-політичних пе­ретворень на сучасному етапі передбачає глибоке вивчен­ня історичного процесу в умовах попередніх трансформа­цій з акцентуванням на таких питаннях: конструктивної чи деструктивної ролі свідомості та волі людей, різнома­нітних культурних, ментальних чинників; специфіки розвитку українського соціуму як особливого суб'єкта іс­торії; ступеня впливу геополітичних та інституціональ-них особливостей певних історичних періодів; намагань подолання стихійності розвитку, встановлення контролю над суспільним життям; рівня розвитку самосвідомості, якості та змістового наповнення, витвореного історичною пам'яттю, колективною свідомістю ідеалу досконалого суспільства.

Політична історія України 25

Запитання. Завдання

1. У чому полягає відмінність предмета політичної історії від гро­мадянської історії?

2.3 якими суспільно-політичними змінами пов'язано зародження політичної історії як науки?

3. Обгрунтуйте багатогранність взаємозв'язків політичної історії з політологією та правознавством.

4. Охарактеризуйте особливості політичної історії України як науки.

5. У чому полягають особливості впливу геополітичного положен­ня України на її політичну історію?

2.

Політичні аспекти утворення Київської Русі — середньовічної Української держави (IX—Х ст.)

Києворуська держава — один із найяскравіших полі­тичних феноменів тогочасного світу — започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюро­кратична система, державницька ідея, політичні інсти­тути, політичні механізми розв'язання проблем і про­тиріч) тільки зароджувалися. Та саме в цей період роз­почався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації — суверенної Української держави.

2.1. Слов'янські протидержавні утворення на українських землях

Початки політичної історії України вчені пов'язують із зародженням державотворчих процесів у великих пле­мінних об'єднаннях (союзах племен) передусім на заселе­них полянами землях (Подніпров'я) приблизно в VI— VIII ст. Вони були породжені започаткуванням і розвит­ком торгівлі, що вимагало певних зусиль для налаго-

Слов'янські протодержавні утворення на українських землях

27

дження її, для охорони торговельних караванів, вста­новлення ділових відносин із сусідами. Забезпечити це могла певна політична інституція, якою була на той час влада князя, оперта на дружину (військо). Дружина, по­при виконувані нею охоронні функції, часто вдавалася до походів, маючи від них здобич. Тобто з політичної точки зору тодішня влада мала зовнішні економічні (торгівля), політичні (військові походи, замирення тощо) зносини.

Основним заняттям полян були орне землеробство, скотарство, промисли, ремесла. Головні міста: Київ (центр племінного князівства), Переяславль, Руський, Родня, Вишгород, Білгород, Канів. Вони займали вигід­не геополітичне положення, майже в центрі праукраїн-ської людності, на перехресті важливих торгових шля­хів. Із середини І тис. поляни входили до антського со­юзу, а після його розпаду разом з іншими східнослов'ян­ськими племенами утворили наприкінці VI—VII ст. в Середньому Подніпров'ї нове ранньодержавне об'єднан­ня. У середині VIII ст. вони опинилися під владою Хо­зарського каганату. У 80-ті роки IX ст. полянські землі після захоплення їх князем Олегом стали ядром Давньо­руської держави.

До полян через економічі, політичні й етнічні ін­тереси тяжіли сусідні племена. Найближчими до них були сіверяни, які займали територію дніпровського лі­вобережжя: течії Десни, Сейму, верхів'я Сули, Псла, Ворскли і входили до союзу з полянами. Головні міста:

Чернігів (центр племінного князівства), Любеч, Новго-род-Сіверський. Деревляни займали Прип'ятське Поліс­ся та басейн р. Тетерева. Їх політичний центр — місто Іскоростень.

Союзи племен, на думку істориків, були вже етнопо-літичними об'єднаннями, своєрідними протодержавними утвореннями. З часом (у VIII—XI ст.) вони еволюціонува­ли у значно ширші й дещо чіткіше політичне окреслені об'єднання — «союзи союзів», «надсоюзи». Арабські хро­ніки згадують про три з них: Куяби (Куявія) — очевид­но, Київська земля, центром якої був Київ; Славія — ма­буть, землі ільменських слов'ян, де головним містом у Х ст. став Новгорд; Артанія, якою, за різними версіями, вважають Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Рос­тов Ярославський. Більшість сучасних учених схиляєть­ся до версії, що то була Ростово-Суздальська земля.

С ов ямські протодержавні утворення на українських землях

СЛОВ'ЯНИ у VIII - середині IX ст.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации