Кулешова В.В. Менеджмент організації - файл n1.doc

приобрести
Кулешова В.В. Менеджмент організації
скачать (569 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc569kb.08.07.2012 21:36скачать

n1.doc

  1   2   3   4


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ

Кафедра педагогіки і методики професійного навчання


МЕНЕДЖМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ

Конспект лекцій

для магістрантів спеціальності

8.00009 «Управління навчальним закладом»


ЗАТВЕРДЖЕНО

Науково-методичною радою Української інженерно-педагогічної академії Протокол № від

Харків 2011
Менеджмент організації: конспект лекцій / Укл. Кулешова В.В. – Харків: УІПА, 2011. – 78с.
Лекція №1 Особливості навчального закладу як соціально-педагогічної системи.

Менеджмент як вид діяльності та наука про управління. Історичні передумови виникнення менеджменту як науки управління в галузі освіти. Поняття “менеджмент”, “управління”, “керівництво”. Сутність і мета управлінської діяльності. Рівні управління, об’єкт та суб’єкт управління.
Основні поняття:

Менеджмент, управління, система, система управління, педагогічний менеджмент, принципи управління, функції управління, методи управління.
Цільова настанова.

У процесі вивчення теми у студентів формуються вміння:

План

    1. Основи системного підходу у практиці менеджменту. Менеджмент як вид діяльності та наука про управління. Історичні передумови виникнення менеджменту як науки управління в галузі освіти.

    2. Наукові школи управління.

    3. Сутність і мета управлінської діяльності. Рівні управління, об’єкт та суб’єкт управління.

Основи системного підходу у практиці менеджменту. Менеджмент як вид діяльності та наука про управління. Історичні передумови виникнення менеджменту як науки управління в галузі освіти.

Поняття «менеджмент» в педагогіці стали використовувати недавно.

Менеджмент (від англ. to manage – управляти) [22 ]:

Менеджмент в педагогіці – це управління (планування, регулювання. контроль), керівництво виробництвом, його організація.

У загальному значенні під педагогічним менеджментом розуміють процес оптимізації людських, матеріальних і фінансових ресурсів для досягнення організаційних цілей. Це також сукупність методів, форм і засобів управління для досягнення намічених цілей.

Педагогічний менеджмент – вид соціального управління. Необхідність в соціальному управлінні виникає тоді, коли люди, які володіють різноманітними пізнаннями і уміннями, об'єднуються для спільної роботи. Управління робить їх спільну роботу цілеспрямованою і організованою.

Педагогічний менеджмент – комплекс принципів, методів, організаційних форм і прийомів управління освітніми системами для їх ефективної діяльності.

Менеджмент в освіті доцільно розглядати на основі системного підходу.

Перш ніж привести визначення поняття «система», пропонуємо розглянути основні ознаки об'єктів, які можна віднести до систем.

В.Г.Афанасьєв [1] виділяє наступні ознаки системи.

Наявність складових елементів (компонентів, частин), з яких утворюється система. Елемент - це мінімальна одиниця, що володіє основними властивостями даної системи і має межу подільності в її рамках. Мінімальне допустиме число елементів в системі - два.

Наявність структури, тобто певних зв'язків і відносин між елементами. Зв'язок - це така взаємодія, при якому зміна одного компоненту системи приводить до зміни інших компонентів. Спосіб зв'язку між елементами визначає структуру системи.

Наявність інтеграційних якостей (системність), тобто таких якостей, якими не володіє жоден з окремо взятих елементів, що створює систему.

Інтегративность – це результат, що одержано від взаємодії елементів.

Наявність функціональних характеристик системи в цілому і окремих її компонентів. Цілеспрямованість системи. Кожна система створюється для досягнення певної мети. У зв'язку з цим функції її компонентів повинні відповідати меті і функції всієї системи. Слід зазначити, що дана властивість є специфічною для біологічних і особливо соціальних систем.

Наявність комунікативних властивостей, що виявляються в двох формах:

Наявність історичності, спадкоємності або зв'язку минулого, справжнього і майбутнього в системі і її компонентах.

Наявність управління. Ця ознака, так само як і цілеспрямованість, є специфічною для систем біологічного і соціального походження. Існує ряд інших ознак.

Серед перерахованих ознак виділяються ті, що визначають рівень цілісності (якість) системи, який залежить від:

Перераховані (перш за все - головні) ознаки є підставою для формулювання поняття «система».

Отже, під системою розуміється цілеспрямована цілісність взаємозв'язаних елементів, що має нові інтеграційні властивості, відсутні у кожного з них, пов'язана із зовнішнім середовищем.

Педагогічні системи є відкритими, оскільки між ними і навколишньою дійсністю відбуваються інформаційні процеси [4]. Слід зазначити і їх динамічність, що виявляється в постійній мінливості.

Під педагогічною системою розуміється «соціально обумовлена цілісність взаємодіючих на основі співпраці між собою, навколишнім середовищем і її духовними і матеріальними цінностями учасників педагогічного процесу, що спрямована на формування і розвиток особистості».

Освітня установа розглядається як складна соціально-педагогічна система. У ньому можна виділити велику різноманітність освітніх систем. Так, цілісний педагогічний (освітній) процес є освітньою системою. Процес навчання, будучи підсистемою цілісного освітнього процесу, також розглядається як освітня система. Навчальне заняття - підсистема процесу навчання і в свою чергу є складною освітньою системою.

Стан розвитку сучасної педагогіки обумовлює необхідність звернення до теорії управління для вирішення наявних проблем.

Становлення і розвиток наукових основ управління найінтенсивніше відбувалося з початку ХХ століття [22].

Творцями наукового управління вважаються Ф.Тейлор і його послідовники ? Р. Гантт, Ф. і Л.Гілбрети, С.Томпсон та інші. Вони показали на практиці, що управління, що здійснюється на наукових принципах, дозволяє одержувати значно вищі результати, ніж управління, засноване на досвіді [9].

Ф.Тейлор ? творець першої теорії «наукового управління», розробленої на початку XX в. критикував сучасну йому практику управління і стверджував, що для підвищення ефективності управління повинне здійснюватися на основі певних законів, правил і принципів. Він уважав, що одні й ті ж принципи можуть бути з рівним успіхом прикладені не тільки до підприємств, але і до різних видів соціальної діяльності [9].

До основних завдань управління Ф.Тейлор відносив:

Працівник не повинен думати про те, як «робити» роботу, які інструменти для цього необхідні, які методи потрібно використовувати, щоб досягти позитивних результатів. Все це повинне чітко визначатися адміністрацією, яка заохочує або карає виконавців залежно від результатів.

Особисту думка працівника, на думку Ф.Тейлора, слід замінити науковою організацією праці, що припускає вироблення численних правил, законів і формул. Завдання працівників ? тільки виконувати. Найважливішими елементами в механізмі науково обгрунтованого управління Ф.Тейлор вважав завдання, премії і штрафи. В основі теорії Ф.Тейлора закладено механічну модель організації, тобто уявлення про ідеальну організацію, що працює за принципом відлагодженого годинникового механізму. У такій організації вплив індивідуальних особливостей працівників і їх інтересів на кінцеві результати зведений до нуля.

Недоліком цієї теорії є орієнтація лише на створення стабільно функціонуючої організації, в ній вісутнє управління розвитком організації.

Ф.Тейлор акцентує увагу на забезпеченні продуктивної роботи кожного виконавця, але якщо загальні цілі діяльності поставлені неправильно, то, якою б продуктивною ні була робота виконавців, організація в цілому виявиться неефективною [9].

Першою цілісною теорією управління, що одержала надалі назва класичної, вважається теорія сучасника Ф.Тейлора, французького дослідника А.Файоля. Вона представлена в його праці «Загальне і промислове адміністрування», що опублікована в 1916 р. Багато її ідей, розвинених послідовниками А.Файоля, перш за все Л.Гьюліком і Л.Урвіком, не втратили свого значення і сьогодні.

На відміну від Ф.Тейлора, А.Файоль досліджував власне управлінську діяльність і способи раціональної організації систем управління. Із його точки зору, управляти ? значить передбачати (тобто враховувати майбутнє і виробляти програму дій), організовувати (тобто будувати матеріальний і соціальний організм підприємства), розпоряджатися (тобто примушувати персонал працювати належним чином), координувати (тобто зв'язувати, об'єднувати, гармонізувати всі дії і зусилля) і контролювати (тобто піклуватися про те, щоб все скоювалося згідно встановленим правилам і відданим розпорядженням).

Так само, як і Ф.Тейлор, А.Файоль вважав, що існують загальні принципи управління, проходження якими необхідне для забезпечення ефективності управління. Хоча А.Файоль вважав ці принципи основними, на його думку, число принципів управління необмежено. В управлінні немає нічого постійного і абсолютного. Один і той же принцип в схожих умовах майже ніколи не застосовується: треба враховувати різні змінні обставини, індивідуальні особливості людей, те, що в даний час називають «текучістю кадрів», і багато інших чинників. Тобто принципи повинні бути гнучкими і треба уміти ними оперувати.

А.Файоль вважав, що функції управління виконуються на різних рівнях організації, у тому числі і на рівні рядових виконавців. Велику увага він приділяв координації цілей і дій. Він порівнював організацію з людським організмом: управління, що формулює цілі, виконує функції мозку і так, як мозок керує діяльністю решти органів, координує діяльність рядових виконавців.

Головний внесок А.Файоля в теорію управління полягає у тому, що він вперше розглянув управління як універсальний процес і виділив його складові. Також він першим перестав розглядати управління виключно як функцію вищого керівництва. Дослідник показав найважливіше значення формальної структури організації, тобто способу угрупування робіт і розподілу повноважень і відповідальності, для її ефективності і запропонував принципи побудови такої структури. Так само, як і Ф.Тейлор, А.Файоль не розглядав питання управління розвитком організації. У основі його теорії лежить гранично спрощена модель людини.

Е.Мейо, основоположник поведінкового підходу до управління, розробив теорію управління, що одержала назву теорія людських відносин. Якщо в центрі класичної теорії управління знаходиться формальна структура, то в центрі теорії людських відносин ? неформальна структура. Найближчий соратник Е.Мейо Ф. Ротлісбергер визначив неформальну структуру як сукупність норм, неофіційних правил, цінностей, переконань, а також мережі різних внутрішніх зв'язків в групі і між групами, центрів впливу і комунікацій. Вони не можуть бути регламентовані в межах формальної структури, але істотно визначають поведінку людей в організації [12].

Згідно теорії людських відносин діяльність адміністрації повинна бути орієнтована перш за все на інтереси людей, які не зводяться тільки до матеріальних. Мотиви поведінки людини більш різноманітні, і керівники повинні розуміти їх, щоб створювати умови для їх задоволення. Страх же перед покаранням ? поганий мотиватор.

Теорія людських відносин, зосередивши увагу на неформальній структурі малих груп, показала їх важливість. Проте вона така ж однобічна, як і класична теорія управління.

Усвідомлення обмеженості можливостей теорії людських відносин у поясненні чинників, що визначають поведінку людей в організації, ініціювало більш поглиблене їх вивчення. Важлива відмінність початкових посилок цих досліджень полягала у визнанні того, що організаційна поведінка людей залежить не тільки від характеру неформальної структури, але і від формальної структури і психологічних особливостей самої людини.

Найяскравіші представники поведінкового підходу ? К. Арджиріс, Ф. Герцберг, Р.Лайкерт, Д.МакГрегор, Р.Блейк, Я.Мутон, Ф.Фідлер. Ці та інші вчені в 60-і та подальші роки XXст. здійснили дослідження різних чинників ефективності організації: мотиваційних механізмів поведінки людини, зв'язку задоволеності потреб і продуктивності праці, ефективності стилів керівництва, впливу організаційних структур і характеру комунікації на організаційну поведінку та ін. Результати цих досліджень значно збагатили науку управління. На їх основі представниками поведінкового підходу були розроблені рекомендації для керівників, що набули широке поширення в практиці управління. Були також створені спеціальні програми тренінгу керівників, що мають на меті модифікувати стиль їх діяльності.

Ідеї поведінкового підходу до управління набули найбільше поширення в 60-і рр. XX ст., багато хто з них не втратив свого значення і у наш час. Цей підхід продовжує активно розвиватися і сьогодні.

Системний підхід до управління виник на початку 60-х рр. XX ст., з одного боку, під впливом одержав у той час широке розповсюдження в науці системного руху, а з іншою ? прагнення з'єднати достоїнства раціоналістичного і поведінкового підходів і подолати їх обмеженість.

Прихильники ситуативного підходу, розробленого зразково в той же час, що і системний підхід, бачать свою задачу в тому, щоб визначити, які моделі управління і в яких умовах зовнішнього середовища опиняються найефективнішими, і на підставі цього запропонувати керівникам типові рішення щодо способу побудови систем управління для конкретних умов.

Основоположниками ситуативної теорії в її сучасному розумінні вважаються американські учені П.Лоуренс і Дж.Лорш, які розробили характеристики, що описують ситуацію і організаційну структуру, і провели дослідження з метою виявлення залежності між цими характеристиками для організацій, що ефективно працююють. Основний висновок досліджень ? особливості зовнішнього середовища є головними чинниками, що визначають ефективність організаційної диференціації і інтеграції. П.Лоуренс і Дж.Лорш запропонували також типізацію форм організації, планування і координації залежно від типів технологічних зв'язків.

Згідно іншої, дуже популярної в 80-х рр. XX ст., теорії управління, розробленої Т. Пітерсом і Р. Уотерменом і відомої як теорії «7?С», виділяється сім взаємозв'язаних компонентів організації, зміни яких повинні бути узгоджені, щоб забезпечити ефективність організації. До цих компонентів відносяться: стратегія, структура, система, персонал, кваліфікація, прийняті цінності і стиль керівництва. Згідно теорії «7?С», тільки ті організації, які у особистих умовах здатні забезпечити гармонію даних компонентів, можуть ефективно функціонувати і розвиватися.

Ситуативний підхід не суперечить системному підходу, швидше вони доповнюють один одного. Найбільший вплив ідеї цього підходу зробили на методи побудови організаційних структур управління.

Процессний підхід до управління, який називають також функціональним, розвиває ідеї класичної теорії управління, збагачує їх ідеями поведінкового, системного і ситуативного підходів.

Управління з позицій процесного підходу розглядається як цілісний процес реалізації управлінських функцій. У різних працях виділяються різні переліки функцій управління: планування, організація, мотивація, керівництво, координація, комунікація, контроль, прийняття рішень, аналіз, оцінка, підбір кадрів та ін. Найчастіше основними вважаються функції планування, організації, керівництва і контролю.

Система управління, згідно процесному підходу, є ієрархічною структурою взаємозв'язаних процесів реалізації функцій управління. Щоб процес управління був ефективним, будова системи управління (склад органів, розподіл повноважень і відповідальності, способи координації зв'язків, комунікаційні мережі) та методи управління повинні відповідати як внутрішнім, так і зовнішнім умовам діяльності організації. Процесний підхід задасть принципи визначення складу управлінських функцій, вибору методів їх реалізації і побудови структури управляючої системи.

Таким чином, процесний підхід припускає, що при реалізації кожної управлінської функції приймаються різноманітні рішення, але їх вироблення здійснюється по різних схемах. Так, наприклад, процес планування, в ході якого приймаються рішення про цілі і засоби їх досягнення, і процес організації, що визначає склад структурних підрозділів, обов'язку і права між ними, вимагають рішення змістовно різних задач і управлінських дій.

Ідеї ситуативного управління знаходять віддзеркалення в процесному підході. Це виявляється у визнанні того, що не існує єдиного, найкращого складу управлінських функцій для різних систем управління, як і якого-небудь кращого способу реалізації функцій кожного типу.

Прихильники процесного підходу визнають за в рівній мірі важливою для ефективності управляючої системи як формальну, так і неформальну структуру організації. Тому при проведенні досліджень і розробці моделей управляючих систем вони широко використовують моделі і методи, розроблені в межах поведінкового підходу.

Постановка проблем управління школою в дореволюційній Росії зв'язувалася з появою школи як соціального інституту. Потрібно було підібрати кадри вчителів, сплатити їх працю, проконтролювати якість знань учнів, визначити зміст навчання, підтримати дисципліну та ін. Спочатку всі ці питання розв'язувалися на чисто емпіричній основі без будь-яких спроб їх теоретичного осмислення. Проте , у зв’язку із збільшенням кількості навчальних закладів і зростанням контингенту учнів виникла необхідність в узагальненні накопиченого досвіду управлінської діяльності і його систематизації.

Деякі питання управління навчальним закладом знайшли своє віддзеркалення в працях видатного російського педагога К.Д.Ушинського. У статті «Три елементи школи» він виділяє основні компоненти діяльності школи: адміністративний, навчальний і виховний. К.Д.Ушинський вважав, що керівник школи одночасно повинен бути і адміністратором, і педагогом, а його діяльність ? включати визначення змісту викладання, вибір методів навчання, проведення іспитів, вчительських конференцій, вибір підручників і використання найефективніших методів. Особливе значення К.Д.Ушинський надавав особі керівника навчального закладу, його людським якостям, професійному рівню.

Проблеми управління навчльним закладом одержали подальший розвиток в працях Н.Ф. Бунакова, А. Н.Корфа, Н.І.Пірогова і інших відомих педагогів XIX ст.

Великий внесок в постановку низки актуальних проблем управління школою вніс видатний педагог і хірург Н. І. Пирогов. Будучи опікуном Київського і Одеського навчальних округів, він займався управлінням освітою на різних рівнях. Відносно внутрішньошкільного управління Н. І. Пірогов сформулював вимоги, які повинні пред'являтися до керівника навчального закладу. При цьому на перший план він висунув вимоги професіоналізму, педагогічної компетентності, уміння зважати на думки вчителів, а не нав'язувати їм у приказному порядку свої погляди, свою точку зору [9]. Найважливішим органом колегіального управління навчальним закладом Н. І. Пірогов рахував педагогічну раду. Його рішення директор не мав права відмінити – він міг лише звернутися з таким проханням до вищого органу управління.

У перші роки радянської влади у сфері управління навчальними закладами були зроблені спроби демократизації. Встановлювалася виборність керівників навчальних закладів, створювалися ради, які наділялися широкими повноваженнями. Слід, проте, відзначити, що створювана система управління школами носила виражений класовий характер, її головною задачею було проведення в життя політики правлячої партії, повний ідеологічний контроль над системою освіти. Корінним чином був оновлений корпус керівників освітніх установ. На їх місце часто приходили люди, які мали лише початкову освіту, тому в 20-і рр. XX ст. надзвичайно гострою стала проблема підготовки і підвищення кваліфікації керівних кадрів системи народної освіти.

Якщо для 20-х рр. XX ст. характерні творчі пошуки, експериментування, прагнення до освоєння зарубіжного досвіду і досягнень зарубіжної педагогіки, то з початку 30-х рр. XX в. все більш виразним стає курс на одноманітність, уніфікацію шкільного життя. Нові ухвали ЦК ВКП(б) фактично означали відхід від «Основних принципів єдиної трудової школи», від проголошених в «Декларації» демократичних гасел. Посилюється адміністративно-бюрократичний стиль управління, централізація, ідеологічний пресинг, пригнічуються будь-які прояви інакомислення. Внутрішньошкільне управління в значній мірі втрачає свою самостійність, керівник школи поступово перетворюється лише на виконавця вимог вищестоящих органів.

На початку 50-х рр. XX ст.. з'являється ряд книг, в яких розглядається досить широке коло питань, пов'язаних з організацією діяльності навчального закладу і управлінням навчально-виховним процесом. Найфундаментальнішої серед них є праця «Школознавство» під редакцією А. Н. Волковського і М. П. Малишева. У поняття «школознавство» автори включали питання шкільної системи, управління шкільною справою, інспекції шкіл, організації всеобучу, шкільного бюджету та ін. У цій книзі вперше у вітчизняній педагогічній літературі уживається термін «управління школою».

У 50-ті рр. XX в. також була зроблена спроба визначити функції керівника школи. Е.І.Перовський виділяє три основні функції, до яких відносяться: організація навчально-виховної роботи; педагогічний і методичний інструктаж працівників школи; контроль за роботою вчителів і інших співробітників [9]. Реалізація цих функцій, на думку дослідника, і складає суть управління школою.

Слід зазначити, що в даний період всі спроби демократизації управління школою, професійно-технічними навчальними закладами виявилися невдалими і не дали відчутних результатів, — адміністративно-бюрократична система управління не тільки зберегла, але і укріпила свої позиції. Проте ніякий, навіть найжорсткіший, контроль не міг повністю подавити ініціативу кращих керівників навчальних закладів. Наочним прикладом цього є досвід Павлиськой школи.

В.О. Сухомлинський у своїй праці відстоював необхідність демократизації управління, пошана особистості вчителів і учнів, підкреслював необхідність професійної компетентності керівника.

Значний внесок в переосмислення підходів до управління школою внесли роботи колективу авторів. У опублікованій ними в 1991 р. колективної монографії (за участю Ю.А. Конаржевського) «Внутрішньошкільне управління: питання теорії і практики» не тільки підкреслюється необхідність системного підходу до управління школою, демократизації і гуманізації управління, але і пропонуються методи реалізації цих ключових ідей. Вже в цій праці помітні значний відхід від традиційного управління. Це вплив ще яскравіше виявилося в книзі, що вийшла в 1992 р., під редакцією Т. І. Шамової «Менеджмент в управлінні школою».

Спираючись на досягнення сучасної психологічної науки, під керівництвом В.С.Лазарєва по-новому пропрацювали питання керівництва педагогічним колективом, мотивації роботи вчителів, атестації педагогічних кадрів. Відповідно до нових реалій В.І.Єрошин і його співробітники розробили питання управління економічною діяльністю школи.

Серед публікацій, що присвячені теоретичним і прикладним питанням внутрішкільного управління, вийшли у 90-і рр. XXст., слід також відзначити праці Ю.В.Васильева, В.І.Загвязинського, Ю.А. Конаржевського, А.А.Орлова, М. М. Поташника, П.І.Третьякова.

У цей період вдалося подолати відірваність розробки проблем внутрішньошкільного управління від досягнень загальної теорії управління соціальними організаціями. Не заперечуючи специфіки школи як об'єкту управління, автори багатьох праць, опублікованих в цей період, прагнули застосувати до внутрішньошкільного управління загальні закономірності сучасного менеджменту, розглядати школу як складну соціальну систему, яка постійно розвивається і оновлюється.

Таким чином, був зроблений помітний крок на шляху комплексної розробки проблем управління школою, становлення внутрішньошкільного управління як самостійно наукової дисципліни.

Специфічні особливості управління навчальним закладом випливають з його призначення – створення умов для задоволення освітніх потреб учасників навчально-виховного процесу відповідно до їх природних здібностей та можливостей.

До мети управління навчальним процесом у професійно-технічному навчальному закладі відносять два типи пов'язаних між собою цілей: цілі закладу спрямовані на розвиток юнацтва (формування особистості, яка відповідає потребам суспільства), і цілі управління закладом, тобто створення умов для його розвитку та піднесення на новий, якісно вищий рівень.

Загальновідомо, що управління відзначається циклічним характером, при цьому кожний цикл управління має кілька етапів:

• етап попереднього управління (визначення цілей, прогнозування й планування);

• етап оперативного управління (організація, керівництво, контроль).

На сучасному етапі теоретико-методологічні аспекти соціального управління всебічно проаналізовані вченими, такими як Р.Абдєєвим, В.Афанасьєвим, А.Бергом, Д.Гвішиані, А.Карташовим, В.Садовським, Е. Юдіним і закордонними дослідниками Т. Кунцем, М. Месконом, А. Файолем, Ф. Хедоурі та ін.

У вітчизняній педагогічній науці накопичений обширний науковий фонд розробок міждисциплінарного характеру, який створює передумови для виявлення теоретичних основ становлення і розвитку загальноосвітніх установ.

Філософія освіти розглядається в працях Д. Гвішиані, Б.Гершунського, В.Краєвського, А.Прігожина, Б.Сазонова.

На основі аналізу ми визначили такі підходи до управління:

Їхні праці відіграли позитивну роль у подальшому розвитку теорії і практики управління навчальним закладом.

Однак, у цих працях не розглядається особливості управління у професійно-технічних навчальних закладах. Ця проблема не досліджена у повній і мірі, і тому базується на підходах до управління, що застосовуються у школі. Не приділено належної управлінню саме професійно-технічним навчальним закладом. Доцільно надати характеристику цього навчального закладу, (що буде розглянуто у розділі 3).
Наукові школи управління
Першою серед шкіл менеджменту була „школа наукового управління”. Вона формується з 1885 до 1920 р. Головним її представником був Ф. Тейлор, який розробив основні принципи наукового менеджменту.

1. Використання наукових методів, розроблених з урахуванням стандартів трудових операцій.

2. Відбір робітників з урахуванням наукових критеріїв їх здібностей та можливостей досягнення прийнятих стандартів та норм.

3. Постійне підвищення кваліфікації робітників, забезпечення їх наукової освіти та розвитку.

4. Психологічна сумісність, дружнє співробітництво і кооперація адміністрації та робітників у справі практичного запровадження наукової організації праці, реалізації перелічених принципів.

Ф. Тейлор ставив своїм завданням удосконалити управління підприємством на основі різнобічного дослідження досвіду ділової і виробничої діяльності, розробки питань ощадливого використання праці й засобів виробництва шляхом регламентації використання інструментів і матеріалів, стандартизації робочих операцій, точного врахування робочого часу.

Важливою для аналізу розвитку теорії управління є думка Ф. Тейлора про те, що науковий менеджмент не є універсальним та незмінним. Менеджмент як теорія слідує за практикою та еволюціонує відповідно до її розвитку.

Головним наслідком розвитку наукового менеджменту було загальне удосконалення управління промисловими підприємствами. Зросла ефективність використання обладнання, працівників та сировини, покращились планування та контроль.
Адміністративна школа менеджменту
Виникнення „адміністративної школи менеджменту” пов’язують з французьким підприємцем та інженером А. Файолем (1841-1925). Він розглядав організацію як єдиний організм. Для будь-якої ділової організації характерні 6 функцій або напрямів діяльності:


Школа людських стосунків
У 30-60-ті роки великою популярністю користувалася „школа людських стосунків”. Одним із її основоположників був Елтон Мейо (1880-1949) – виходець з Австралії, який на початку 20-х років XX ст. переїхав до США, де працював у відділі промислових досліджень у Гарварді. Він і багато інших прихильників цієї теорії були спеціалістами, що вивчають соціально-психологічні проблеми поведінки людини в трудовій діяльності. Вони спробували перебороти хибу теорії „наукового управління”, яка не враховує людський чинник виробництва. На чільне місце вони поставили членів організації. Їхня теорія була спробою вирішення проблем загострених стосунків між власниками і найманим персоналом. Основні положення цієї теорії:


Кількісна школа
У Великобританії було створено групу, яка займалася питаннями управління радарними системами та розробкою способів боротьби з підводними човнами, яку очолював фізик, лауреат Нобелівської премії П. Блокет. Подібні групи виникають у військово-морських та військово-повітряних силах США. Відбувається відродження використання наукових методів з метою аналізу управління. Цей процес поступово поширюється і на виробничу сферу. Якщо зусилля Тейлора, Ганта, Гілберта були спрямовані на пошуки за допомогою наукового методу кращого рішення, то зусилля представників кількісної школи були спрямовані на пошуки найкращого, оптимального з багатьох можливих рішень. Для цього використовували математичні методи, комп’ютерну техніку, побудову абстрактних моделей реальних подій, що забезпечувало прийняття правильних управлінських рішень.

Представники цієї школи розглядають управління як процес логічний, який підлягає формалізації і може бути викладений математично.

Значного поширення математичні методи набули в 60-ті роки XX ст. У менеджменті все більше починають використовувати математичні та статистичні терміни. Статистику та теорію ймовірності використовували – для визначення методів контролю за якістю; методи лінійного програмування – для вибору напрямків у діяльності з урахуванням певних обмежень; за допомогою теорії черговості визначали вартість та час експлуатації обладнання; ігрова теорія давала змогу краще зрозуміти конкурентну стратегію; комп’ютерна обробка даних – моделювати отримання капіталу та будувати кількісні моделі.
Концепція управління за цілями
Концепція була обґрунтована П. Друкером (народився у 1909 р.) у 50-ті роки XX ст. П. Друкер – уродженець Австрії, який у 1937 р. переїхав до США, де працював економічним і фінансовим консультантом. П. Друкера – знаного економіста, соціолога, публіциста – вважають фундатором сучасного менеджменту. У той час увага теоретиків та практиків менеджменту була сконцентрована на функціях та процесах управління. Ідея Друкера полягала в тому, що управління має починатися в першу чергу з розробки цілей, і тільки після цього визначають функції, системи взаємодії і процеси.
Теорія „X” – Y” Д. Мак-Грегора

Дуглас Мак-Грегор (1906-1964) – відомий американський фахівець у галузі психології менеджменту – вважав, що є два типи управління, які відображають два типи працівників і поглядів на них менеджерів:

1. Теорія „X”: середній працівник не вирізняється особливим розумом, бажає уникнути праці, тому його необхідно постійно примушувати, спонукати, контролювати та спрямовувати. Людина такого типу вважає, що ним повинні керувати, уникає відповідальності, турбується лише про свою безпеку.

2. Теорія „Y”: люди не народжуються пасивними. Вони стають такими в процесі роботи в організаціях. У цього типу людей фізичні та розумові зусилля природні й необхідні, як гра на дозвіллі. Така людина не лише бере на себе відповідальність, а й прагне її. Вона не потребує зовнішнього контролю, тому що здатна сама себе контролювати.

Більшість працівників, підкреслював Мак-Грегор, бажає використовувати свій досвід, знання у розв’язанні проблем організації. Однак сучасне індустріальне суспільство недостатньо використовує інтелектуальний потенціал людини. Він вважав управління за теорією „Y” більш ефективним і пропонував менеджерам як основну мету створювати такі умови, за яких співробітник успішно працював би заради цілей організації, водночас найкращим чином досягаючи особистих цілей.
Школа „соціальних систем”
Її засновниками були представники США Честер Барнард (1886-1961), Герберт Саймон (народився у 1916 р.), Ігор Ансофф (народився у 1929 р.), котрі вважали, що будь-яка людська організація як відкрита складна система має тенденцію до пристосування до навколишнього середовища і основні причини того, що відбувається всередині організації, слід шукати головним чином за її межами. Така система сама себе не може забезпечувати. Вона залежить від енергії, інформації, матеріалів, які надходять ззовні, і має властивість адаптуватися до змін у навколишньому світі.

Будь-яке підприємство є системою, яка перетворює ресурси – витрати на сировину, людей, машини – в товари і послуги .Вона функціонує всередині більшої системи – зовнішньополітичному, економічному, соціальному, технічному середовищі. Вона включає низку взаємопов’язаних підсистем. Порушення функціонування будь-якої частини системи обумовлює виникнення труднощів в інших її підсистемах.

Головна ідея цієї теорії полягає в тому, що жодна дія не здійснюється ізольовано від інших. Кожне рішення дає наслідки для всієї системи. Системний підхід в управлінні дає змогу запобігти ситуації, коли рішення в одній підсистемі перетворюється на проблему для іншої.

Системний підхід в управлінні відрізняється від зазначених вище тим, що:


Теорія „Z” – японська модель менеджменту
Американський професор У. Оучі висунув ідею про три ідеальних типи організації: американський (тип А), який бере свій початок у традиціях індивідуалізму цієї країни, японський (тип Y), характерною рисою якого є соціокультурна спадщина згоди та колективізму, і тип Z, у якому поєднуються переваги двох попередніх.

У 1981 р. У. Оучі ідею про типи організацій виклав як „теорію Z”, яка доповнювала теорії „X” та „ Y” Мак-Грегора. Це була спроба адаптувати досвід японського управління до умов американського виробництва.

На формування японської системи управління впливали місцеві традиції, американська окупація після Другої світової війни та необхідність боротьби з бідністю.

Японський менеджмент перебував під впливом не лише американських управлінських ідей, а й використовував концепції управління інших західних країн, пристосовуючи їх до місцевих умов, національних традицій.

Японська модель менеджменту базується на гаслі „ми всі – одна сім’я”. У зв’язку з цим головна мета японського менеджменту – забезпечити нормальні стосунки з працівниками, сформувати розуміння, єдність працівників та менеджерів.

У японських фірмах працівники тривалий час працюють разом, тому виникає ситуація саморегуляції та самомотивації. Управління в такій ситуації має лише рекомендаційний характер, немає потреби чітко визначати коло службових обов’язків для кожного, адже всі з готовністю роблять все необхідне.

Японські менеджери спрямовують свої зусилля на забезпечення ототожнення працівника з фірмою. Службовці японських фірм майже не використовують дні відпочинку, без суперечок виконують понаднормову працю, повністю не використовують свою відпустку. Працівники пов’язані з фірмою різними матеріальними стимулами, тому, залишаючи її, втрачають свої пільги.

Японські менеджери переконують працівників у тому, що їх добробут залежить тільки від результатів роботи фірми, використовують систему матеріальних та духовних стимулів і таким чином забезпечують високу інтенсивність та ефективність праці.

В Японії працівники наймаються у фірму на все життя. Просування по службі залежить від віку і стажу, а згодом враховуються й інші якості. Якщо службовець переходить до іншої компанії, то втрачає стаж і починає все з початку.

З урахуванням особливостей японського менеджменту У. Оучі розробив свою концепцію, яка характеризується:



Концепція „7 С”
Концепцію було розроблено у 80-ті роки дослідниками фірми „Макінсі”, тому інколи її називають моделлю „Макінсі 7 С”.

Розробники концепції вважали, що ефективна організація формується на базі семи взаємопов’язаних складових, зміна кожної з яких потребує відповідної зміни останніх шести.

„7 С” становлять:

Модель визначає послідовність внутрішніх дій організації після прийняття певної стратегії:

1) планування двох основних внутрішніх факторів організації – необхідних навичок та культури, які відповідали б обраній стратегії;

2) визначення вторинних елементів від навичок і культури: структури, системи, співробітників, стилю.

Значення моделі „7 С” полягає у тому, що планування її прибічники розуміють не тільки як створення формальних схем і сукупності кількісних показників, але й як встановлення зв’язків та згоди співробітників, узгодження їхніх інтересів, урахування всіх складових діяльності людини в організації.
Теорія організаційної культури
Ця теорія виникла на початку 90-х років XX ст. Вона набула розвитку в США та Японії.

Прихильники цієї теорії В. Сате, Е. Шайну, Т. Парсонс, Р. Квін, Дж. Рорбах та ін. вважають, що організація – складний організм, основою життєвого потенціалу якого є організаційна культура: те, заради чого люди стали членами організації; те, як вибудовуються стосунки між ними, які усталені норми, принципи життя і діяльності організації вони поділяють, що, на їх думку, добре і що погано. Головна ідея теорії полягає в тому, що культура людей, які працюють в організації, використовується як потужний інструмент управління, як інтегруючий фактор, що концентрує всі особливості фірми – системні, організаційні, соціокультурні та інші.

Усім цим не тільки відрізняється одна організація від іншої, а й суттєво забезпечується успіх її функціонування і виживання. Тому менеджмент не лише відповідає організаційній культурі, а й значною мірою залежить від неї, а також впливає на її формування й розвиток.

Для вирішення складних культурних проблем в організації, як вважає У. Бредіка, необхідно:


Сутність і мета управлінської діяльності. Рівні управління, об’єкт та суб’єкт управління.

Термін «управління» - загальний, універсальний, що вживається у найрізноманітніших сферах людської діяльності зокрема, пов'язаної з освітніми системами. У науковій літературі управління - функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних та ін.), що забезпечує збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності і реалізацію їх програм і цілей.

До теперішнього часу ще не склалося єдиної оцінки масштабу наукової цінності теорії управління. Так, деякі дослідники схильні розглядати управління швидше як практику, ніж науку (П.Друкер). Це часто обґрунтовується тим, що “деякі достатньо ефективні системи успішно функціонують без будь-якої витонченої теоретичної надбудови” [18].

Управління є міждисциплінарною галуззю наукового знання з чітко вираженим пріоритетом практичних установок, що спеціалізується по самих різних аспектах. Це наука про практичну організацію тих або інших процесів (А.Попов).

Саме поняття «управління» визначається як «цілеспрямована діяльність» усіх суб'єктів, яка забезпечує становлення, стабілізацію, оптимальне функціонування та обов'язковий розвиток навчальних закладів. Таке визначення фіксує важливий момент: будь-яке управління ? це цілеспрямована (не хаотична і не стихійна) діяльність, що відрізняється від інших видів діяльності своїм призначенням. Проте воно не розкриває специфіки змісту управлінської діяльності.

Прибічники іншого підходу розглядають управління як вплив на керовану підсистему з метою забезпечення її оптимального функціонування, перехід у якісно новий стан. Однак наведене трактування управління не дає змоги повністю враховувати особливості навчального закладу як системи; не охоплює всього комплексу відносин сторін, учасників управління; ускладнює розмежування результатів педагогічної та управлінської діяльності. При реалізації такого управління неодмінно переважатимуть заходи примусу й тиску на педагога.

Свій підхід до управління (як органічної складової частини управління навчальним закладом) пропонує Г. Єльникова. Це активна взаємодія педагогів, громадськості й інших учасників управління освітнім процесом, спрямована на його впорядкування і переведення на вищий якісний рівень, що відповідає закономірностям його розвитку та забезпечує оптимальне досягнення бажаного результату.

Аналізуючи таке трактування поняття «управління», слід відзначити наявність цілеспрямованої взаємодії в освітньому процесі за відсутності змісту управлінської діяльності.

З цієї точки зору ширшим є визначення В.Лазарєва, за яким управління- це особлива діяльність, суб'єкти котрої за допомогою планування, організації, керівництва та контролю забезпечують організовану та інтегровану спілку діяльність студентів, педагогів, співробітників та її спрямування на досягнення освітніх цілей і цілей розвитку професійно-технічного навчального закладу. Дане визначення охоплює перший цикл управлінської діяльності (планування, організація, керівництво, контроль). При цьому до кожного з компонентів управлінського циклу входять аналіз, координація, корекція.

В свою чергу, ці управлінські дії поділяються на більш часткові: інформування, нормування, регламентування (рис. 1.1).

Загальновідомо, що управління визначається циклічним характером, при цьому кожний цикл управління має кілька етапів:

Контроль є завершальною стадією і водночас вихідним пунктом нового циклу. На всіх етапах управлінського циклу здійснюються отримання, обробка та передача інформації.

На підставі аналізу згаданих підходів Є.Хриков дає своє тлумачення управління освітнім процесом, яке розширює його механізм. На думку дослідника, це діяльність управлінської підсистеми, спрямованої на створення соціально-гігієнічних, педагогічних, психологічних, кадрових, організаційних, правових, матеріально-фінансових, санітарно-гігієнічних, медичних умов, потрібних для нормального здійснення й розвитку освітнього процесу та реалізації мети навчального закладу.












Рис. 1.1 Компоненти повного циклу управління
Як і будь-яка галузь знань зі своїм об'єктом, предметом і методами дослідження, теорія управління має свій понятійний апарат і методологічну основу: сутність, закономірності, рушійні сили та ін.

Не викликає сумніву факт існування загальних закономірностей теорії управління, які носять повсякпроникаючий характер і виявляє себе в будь-якому змісті управлінської діяльності, будь то управління фірмою, що традиційно відноситься до економічного управління, або управління навчально-виховним процесом, що розглядається в рамках соціального управління.

В.Афанасьєв називає управління неодмінною, внутрішньо властивою властивістю суспільства на будь-якому ступені його розвитку. Це властивість, на його думку, носить ”загальний характер і витікає з системної природи суспільства” [4].

У психолого-педагогічній літературі немає єдиної думки про сутність, етапи, функції (функціональних елементах, технологічних процедурах) управління.

Деякі автори уникають формулювати визначення управління, обмежуючись описом його окремих характеристик [6].

Інші дослідники дають це визначення, виводячи зміст управління з його функцій і значення для інших наукових дисциплін: соціології, психології, філософії і т.д., або користуються визначенням управління, існуючим в кібернетиці:

Різноманітність формулювань пояснюється самою природою управління ? явища складного, багатогранного, іноді суперечливого.

Крім того, управління також багато в чому залежить від специфіки свого об'єкту, відстежування якого у принципі неможливе без залучення знань філософії, соціології, психології, економіки, кібернетики і інших технічних і природних наук.

Деякі автори говорять про управління як про систему управлінських функцій (В.Крижко, Е.Павлютенков). Частіше ж управління визначають через одну або декілька управлінських функцій.

Так, одні автори, вслід за А.Файолем, розглядають управління як процес цілездійснення, інші, наприклад, В.Трапезников, М.Марков, ? як процес інформації або прийняття рішень, організації, контролю, координації та ін.

Таким чином, управління визначається однією з своїх функціональних ланок, на думку автора, найважливішим. Проте повний зміст такого складного процесу, як управління, не можна звести до його окремо взятої функції.

Управління є системою, що складається з безлічі взаємозв'язаних структурних і функціональних компонентів, підлеглих одній меті, а головною ознакою системи є цілісність.

Відмінностями в підходах до визначення управління через його функціональні характеристики можна пояснити і існування численних схем функціонального складу управління, різних по числу і змісту. Наведемо деякі з них, найвідоміші в психолого-педагогічній літературі, а також у галузі соціального управління.

Так, Б.Ломов розділяє управління на наступні функціональні відрізки: мотив, мета, планування, переробка інформації, оперативний образ або концептуальна модель, прийняття рішення, дії, перевірка результатів і корекція дій.

А.Кітов зводить управління до трьох стадій: діагностичної (пізнавальної), творчої (прийняття рішення), організаторської.

В.Шадриков називає мотиви, цілі, програми, інформаційну основу, прийняття рішень, підсистему професійних якостей як складові будь-якої професійної діяльності, управлінської зокрема.

Р.Шакуров, характеризуючи управління, обмежується цільовим, соціально-психологічним і оперативним компонентами, останній з яких включає планування, прийняття рішень, виконання і контроль.

В.Якунін перераховує наступні функціональні блоки: формування цілей, інформаційна основа навчання, прогнозування, прийняття рішення, організація виконання, комунікація, контроль і оцінка результатів, корекція [28].

Н.Кузьміна виділяє наступні етапи в управлінні: гностика, проектувальний, конструктивний, організаторський, комунікативний [28].

І.Ладанов розбиває управлінський цикл на процеси планування, організації, мотивації і контролю [28].

Така явна розбіжність в числі і змісті основних компонентів пояснюється, видно, відмінностями в підходах до визначення управління, а також до критеріїв, по яких один етап відділяється від іншого етапу. Останніми роками рядом авторів (Т.Шамова, П.Третьяков, К.Ахлестін, Т.Чекмарева та ін.) використовується подвійна назва етапів управління: інформаційно-аналітичний, мотиваційно-цільовий, планово-прогностичний, контрольно-діагностичний, регулятивно-корегувальний та ін. [38].

Проаналізувавши вищеперелічені підходи, можна виділити деякі положення, в яких автори практично дотримуються одного погляду: управлінський цикл розбивається на низку самостійних видів діяльності, що змінюють один одного в певній послідовності.

Етап цілевизначення або цілепокладання повинен стояти на початку управлінського циклу.

Прогноз ступеня досягнення мети в конкретній або очікуваній ситуації при певному способі дій складає зміст етапу прогнозування.

Через складність, динамічність системи управління, невизначеності зовнішніх і внутрішніх умов її функціонування з'являється необхідність прогнозу як регулятора поточної поведінки системи. Прогноз відноситься до майбутнього, при цьому при його складанні враховується минулий досвід досягнення управлінських цілей.

Що стосується подальших складових управлінського процесу, то представляється можливим включення проектувального, творчого, розробки стратегії, прийняття рішень, конструктивного етапів в етап планування.

Також для спрощення функціональної схеми управління можна об'єднати оперативний, реалізаційний, комунікативний (як етап організації і координації взаємодії різних структурних ланок системи управління у напрямі досягнення цілей) компоненти в етап організації управління.

Ретроспективний компонент, перевірка результатів, контроль і оцінка результатів ? процесуальні складові підведення підсумків.

Завершує управлінський процес етап корекції. Особливістю даної функції є той факт, що з одного боку, корекція є логічним завершенням управлінського циклу, з іншою ? початковим етапом нового циклу управління. Крім того, коректувальна функція тісно пов'язана з інформаційною: у міру зміни інформації необхідно вносити зміни у всі етапи управлінського процесу, принаймні, на емпіричному рівні. В цілому можна відзначити взаємопроникнення стадій управління.

Представляється недоцільним виділяти окремими блоками збір і переробку інформації, а також функцію комунікації. Погоджуємося з В.Афанасьєвим, який вважає, що інформаційна функція відповідає не окремій стадії управління, а всім стадіям без виключення, всьому управлінському циклу в цілому [4].

Не можна не відзначити універсальність комунікативної функції, яка може бути задіяна і при постановці мети, і при плануванні, і в корекції.

Дане взаємопроникнення управлінських функцій легко з'ясовне при розмежуванні понять етапу управління і функції управління. Насправді, на етапі, скажімо, прийняття рішення задіяними будуть всі основні процесуальні характеристики управління: визначена мета прийняття рішення, сплановано термін, склад учасників виконання даного рішення, засобу перевірки, стимуляції, корегування виконання, організовано доведення рішення до безпосередніх виконавців і контролюючих органів і все це із задіюванням засобів інформації і комунікації.

Очевидно, що поняття етапу управління і функції управління не є синонімічними і рівнозначними, функція управління – це вид управлінської діяльності, відповідний етапу управління (Є.Хриков).

Розглянемо характеристику управління в контексті завдань вищої освіти.

Процес соціального управління взагалі, і вищим навчальним закладом, характеризується двома типами впливу: стихійним і свідомим. Поняття суб’єкта та об’єкта управління властиві лише соціальній сфері. Це означає, що людина спроможна висувати перед собою цілі і організовувати свою діяльність на їх досягнення. Таке явище має назву свідомого управління.

Свідоме управління – невід’ємна частина свідомої самоорганізації. Під самоорганізацією розуміється перетворення, зміни, які підтримують і підвищують організацію будь-якого об’єкта, не потребуючи зовнішнього управління. Це прогресивне перетворення системи, яке визначається переважно внутрішніми чинниками та умовами і здійснюється спрямованим впливом особистості організації.

Управління вищою освітою потребує мотиваційної взаємодії на всіх його рівнях між:

Самоорганізація є лише одним із способів відпрацьовування мотивів. При цьому діяльність із примусової, тієї, що управляє ззовні переходить у мотивовану, само управлінську. Процес управління при цьому значно спрощується. Отже, підвищення рівня самоорганізації управлінського об’єкта є одним із найактуальніших завдань управління вищої освіти, а саме вищим навчальним закладом.

Об'єктом управління виступають групи людей, трудові колективи, організації (включаючи суспільні), установи (у тому числі і освітні), підприємства, фірми та ін.
Управління характеризується трьома видами управлінської діяльності:

У першому випадку – це управління людьми, де виділяється суб’єкт і об’єкт управління. Причому, як правило, повноваження управління суб’єкту делегує об’єкт. Фактично це самоуправління, яке здійснюється у межах конкретного суспільного утворення: колективу вищого начального закладу, колективу педагогів мережі вищих навчальних закладів та ін.

Відносини у системі «людина-машина» характеризуються технічним відтворенням людиною природних властивостей речей у вигляді управлінських технологій.

Третій вид управління відбиває можливості людини природовідповідно організувати свою життєдіяльність, зробити так, щоб життєва енергія витрачалась в оптимальному для людського організму режиму.

Отже, всі розглянуті види управління є само управлінськими, що притаманні особистості.

Аналіз праць науковців, дає змогу переконатись, що управління є багатоаспектним феноменом і предстає одночасно як система, процес і діяльність.

Сутність системного бачення управління полягає в представленні будь-якої організації як сукупності взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою елементів, що орієнтовані на досягнення конкретних цілей в умовах середовища, що змінюється.

Управління як процес - безперервна послідовність дій, що здійснюється суб'єктом управління, в результаті яких:

Таким чином, управління як процес – це безперервний ланцюг управлінських рішень.

Управління як діяльність - це виконання певних функцій.

До них відносяться:

Основна особливість управління як діяльності: управлінська діяльність вторинна, вона надбудовується над іншими видами діяльності. Тому результат цієї діяльності залежить від ефективності діяльності підсистем, якими управляють.
Лекція №2 Функції педагогічного менеджменту. Методи менеджменту. Управлінські рішення.

Педагогічний аналіз, цілепокладання та моделювання, планування, організація, регулювання та контроль. Принципи менеджменту.

Поняття та класифікація методів менеджменту. Організаційно-адміністративні, економічні, соціально-психологічні методи управління. Самоуправління.

Зміст і види управлінських рішень. Індивідуальні стилі прийняття рішень. Умови ефективності прийняття рішень. Організація та контроль прийняття рішень.

Основні поняття:

Функції менеджменту, аналіз(педагогічний), цілепокладання, планування, організація, контроль та регулювання, методи менеджменту, управлінські рішення, контроль за прийняттям рішень.

Цільова настанова.

У процесі вивчення теми у студентів формуються вміння:

План

2.1 Сутність і класифікація функцій менеджменту.

2.2 Характеристика основних функцій менеджменту.

2.3 Принципи та методи менеджменту.

2.4 Зміст і види управлінських рішень. Індивідуальні стилі прийняття рішень. Умови ефективності прийняття рішень. Організація та контроль прийняття рішень.
2.1. Сутність і класифікація функцій менеджменту
Функція – (від лат. Functio) - здійснення, виконання.

Тобто управління є циклічним процесом, що складається з конкретних видів управлінських дій, що називаються функціями управління.

Функція управління формує взаємодію між системою, що управляє і керованим об'єктом. Це вимагає від системи, що управляє, виконання певних дій для забезпечення цілеспрямованості або організованості об'єктів, якими управляють.

Функція менеджменту - це конкретний вид управлінської діяльності з впливу на об'єкт, яким управляють та здійснюється спеціальними прийомами і способами.

Функції менеджменту реалізуються через вирішення управлінських завдань.

Функція - це те, що повинно бути зроблено ("що потрібно?"). Управлінське завдання окрім цього включає умови, в яких реалізується функція зараз і у даному місці ("що дано?").

Таким чином, управлінське завдання - це відношення між тим, що вимагається зробити для реалізації будь-якої управлінської функції у відповідний час і місці, й умовами (можливостями), що маються для цього.

Наприклад, скласти розклад навчальних занять при укомплектованості навчального закладу педагогами - це одне завдання, а при нестачі педагогів - інше, складніше завдання.

Склад функцій управління (менеджменту) одним з перших визначив засновник класичної теорії управління А.Файоль: передбачення, організація, розпорядництво, координація й контроль.

Г.Кунц, С.О'Доннел як функції управління розглядали планування, організацію, керівництво, контроль і роботу з кадрами.

Традиційна сучасна класифікація функцій менеджменту в освіті представлена (див.рис.2.1).

Класифікація включає такі функції менеджменту як аналіз (педагогічний), цілепокладання, планування, організація, регулювання, контроль. Вони є циклом ("ланцюжком", що циклічно повторюється) управління освітніми системами.



Рис. 2.1 Класифікація функцій менеджменту

Ми дотримуємось класифікацій функцій менеджменту відповідно до рис.2.1
  1   2   3   4


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации