Греченко В.А. Історія України. Модульний курс - файл n1.doc

приобрести
Греченко В.А. Історія України. Модульний курс
скачать (2713.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2714kb.08.07.2012 21:31скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Переходимо до Болонської системи

В. А. Греченко

ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ

модульний курс

Стародавня

і середньовічна історія Нова історія Новітня історія

Навчальний посібник для ВНЗ

ПП«Торсінгплюс» Харків


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України



ББК 63.3 Г81

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист 1.4/18-Г-1856 від 16.07.08)

Рецензенти:

д-р іст. наук, проф. Р. І. Киричок, проф. ХНАУ ім. В. В. Докучаева,

д-р іст. наук, нроф. В. І. Танцюра, нроф. ХНУ ім. В. Н. Каразіна,

канд. юр. наук, доц. Л. О. Зайцев, зав. каф. тсор. та істор. нрава ХНУВС

Серію «Переходимо до Болонської системи* засіювано 2008року Науковий редактор серії К. В. Кислюк

Рекомендовано до друку Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ (протокол № 2 від 05 березня 2008 року)

Г81 ГреченкоВ.А.

Історія України. Модульний курс [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. А. Греченко. — 2-ге вид. — X. : Торсінг плюс, 2009. — 384 с — (Серія «Переходимо до Болонської системи»).

ISBN 978-966-404-887-0

Посібник укладений за кредитно-модулю системою, відповідно до навчальної програми дисципліни «Історія України». Концептуально та за методичним забезпеченням він істотно відрізняється від інших подіб­них видань. Посібник написаний на матеріалі лекцій, які читалися авто­ром у кількох навчальних закладах України. Науково-мстодичний апарат, складений до кожного з модулів окремо, включає перелік знань та вмінь, висновки, контрольні запитання, фонд тестових завдань і рекомендовану літературу.

Зміст посібника дозволяє використовувати його як студентам колед­жів, інститутів, академій та університетів при вивченні даної дисципліни, так і старшокласникам при вивченні «Історії України» та при підготовці до зовнішнього незалежного оцінювання.

ББК 63.3

ISBN 978-966-404-887-0

© Греченко В. А., 2009

© ФОП Шапіро М. В., макет. 2009

ПЕРЕДМОВА

Останнім часом в системі вищої освіти України поетапно впроваджуються положення Болонського процесу. Зокрема це стосується заміни традиційного предметного викладання навчальних курсів кредитно-модульною системою, впро­вадження дворівневої системи підготовки фахівців із вищою освітою (бакалавр магістр), нової шкали оцінювання за загальноєвропейським стандартом ECTS тощо.

Для якісного методичного забезпечення українських ВИЗ навчальною літературою за новими вимогами видавництвом «Торсінг плюс» започатковано нову серію «Переходимо до Болонської системи*. До неї увійшли підручники та навчальні посібники із загальноосвітніх та професійно орієнтованих дисциплін. Кожен з них створено й оформлено відповідно до вимог кредитно-модульної системи організації навчально-виховного процесу. Завдяки універсальності своєї структури вони також можуть використовуватися у традиційному вик­ладанні навчальних дисциплін.

Особливу увагу приділено проблемним питанням сучас­
ності, актуальним для студентської молоді. Посібники містять
ґрунтовні теоретичні узагальнення і цікавий фактичний ма­
теріал.
,

Серію адресовано студентам усіх спеціальностей як гу­манітарних, так і технічних. Тематичний перелік та модульну структуру кожного видання серії узгоджено з вимогами Дер­жавних стандартів вищої освіти та апробовано багаторічною практикою викладання авторів пропонованих видань.

За результатами незалежної експертизи, проведеної Міні­стерством освіти і науки України, всі навчальні видання серії рекомендовані для використання в навчальному процесі.

З повагою, редакторський колектив.

ЗМІСТ

Вступ

Програмові вимоги зовнішнього незалежного

оцінювання з історії 9

Модуль І. Стародавня й середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Програмові вимога зовнішнього незалежного

оцінювання з історії 22

Тема 1. Українські землі в найдавнішу добу

  1. Первісний лад на території України 23

  2. Перші державні утворення в Північному Причорномор'ї та в Криму 26

  3. Східні слов'яни в давнину ЗО

Тема 2. Київська Русь

  1. Утворення та становлення східнослов'янської держави — Київської Русі 33

  2. Розквіт Київської Русі. Політичний лад 37

  3. Роздроблення Київської Русі 42

  4. Галицько-Волинська держава 46

  5. Монголо-татарська навала на українські землі

та її наслідки 49

2.6. Соціально-економічний розвиток

Київської Русі 51

2.7. Культура Київської Русі.. .• 54

Історичне значення держави Київська Русь і Галицько-
Волинської держави 57

Тема 3. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV-XVI ст.).

3.1. Захоплення й розподіл українських земель

Литвою, Польщею та іншими державами 59

3.2. Виникнення й розвиток українського

козацтва 66

3.3. Крим у період пізнього середньовіччя 77

314. Суспільно-політичний лад та економічний

розвиток України наприкінці XVI — у першій

половині XVII ст 79

3.5. Селянсько-козацькі повстання кінця

XVI — 20-30 pp. XVII ст. Початки козацького
державотворення 83

3.6. Культура України в XVI — першій половині

XVII ст 86

Тестові завдання до модуля І 90

Модуль II. Нова історія України

Тема 1. Національна революція та Визвольна війна українського народу середини XVII ст.

  1. Початок та основні події війни 1648-1653 рр 99

  2. Формування української національної держави ..104

  3. Переяславська рада 8 січня 1654 р 107

  4. Завершальні періоди Визвольної війни. Поділ України 110

Тема 2. Українська козацька державність наприкінці XVII-XVIII ст.

  1. Руїна 115

  2. Україна й Північна війна 118

  3. Обмеження й ліквідація автономії України у складі Російської імперії 120

  4. Правобережні й західноукраїнські землі наприкінці XVII - XVIII ст 123

  5. Народні рухи та повстання в Україні у XVIII столітті 125

  6. Слобідська Україна наприкінці XVII-XVIII ст.... 128

  7. Приєднання Північного Причорномор'я та Правобережної України до складу Російської імперії 130

  8. Соціально-економічний розвиток України в другій половині XVII-XVIII ст 132

  9. Українська культура наприкінці XVII-XVIII ст. .. 135

Тема 3. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій.

  1. Політичне становище українських земель... 140

  2. Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст 146

  3. Суспільно-політичні рухи в Україні у 20-ті роки XIX ст 148

  4. Початки українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство Ґ52

  5. Ліберальні реформи 60-70-х pp. XIX ст 156

  6. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст 161

5

б

3.7. Суспільно-політичні й національний рухи в Україні

у 60-90-ті роки XIX ст 164

  1. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII-XIX ст.) 167

  2. Стан і розвиток культури в Україні у XIX ст 172

  3. Соціально-економічний та політичний розвиток України на початку XX ст 175

  4. Революційні події в Україні у 1905-1907 рр 178

  5. Політична реакція. Столипінська аграрна реформа Загострення національного питання 181

  6. Західноукраїнські землі в 1900-1913 рр 184

3.14. Україна в роки Першої світової війни 186

Тестові завдання до модуля II 189

Модуль III. Новітня історія України

Тема і. Відродження державності України в роки Української Національно-демократичної революції.

  1. Утворення й діяльність Української Центральної Ради 197

  2. Боротьба за владу, початок громадянської війни (кінець 1917 - квітень 1918 pp.) 201

  3. Українська держава гетьмана Скоропадського 206

  4. Директорія. Відновлення У HP 209

  5. Західноукраїнська Народна Республіка

й Закарпаття в 1918 - 1919 рр 212

  1. Відновлення Радянської влади в Україні. Денікінщина 215

  2. Завершення української національно-демокра­тичної революції, її наслідки та уроки 217

Тема 2. Радянська українська державність у 20-30-ті років Становище на західноукраїнських землях

2.1. Нова економічна політика та її здійснення

в Україні 220

  1. Перша спроба використання голоду з політичною метою 226

  2. Україна й утворення СРСР. 227

  3. Політичні партії в Україні на початку 20-х років Установлення монополії комуністичної партії

на владу. 231

2.5. Громадсько-політичні організації в тоталітарній
системі 20-30-х pp. 256

  1. Українське відродження 20-х років 268

  2. Політика форсованої індустріалізації

та її наслідки 271

  1. Примусова колективізація сільського госпо­дарства в Україні. Голодомор 1932-1933 рр 274

  2. Політичні процеси й репресії наприкінці

20-х - у 30-ті рр 284

2.10.Політика у сфері культури та політична

культура в 30-ті роки 289

2.11.Західноукраїнські землі між двома світовими

війнами 297

Тема 3. Україна в роки війни та в повоєнний період.

3.1. Приєднання Західної України до УРСР

у складі СРСР 310

  1. Початок Великої Вітчизняної війни 312

  2. Становище на окупованій українській території.

Рух Опору. Визволення України 314

3.4. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні

у другій половині 40-х — на початку 50-х рр 319

3.5. Політика часткової десталінізації в Україні,

її непослідовний характер 324

  1. Наростання кризових явищ у суспільно-еконо­мічному, політичному та культурному житті 327

  2. Розвиток культури в Україні у 50-80-ті pp. XX ст. . 330

  3. Україна в добу «перебудови». Боротьба

за незалежність 332

Тема 4. Держава Україна на сучасному етапі.

  1. Державотворення й політичний розвиток України... 338

  2. Прийняття Конституції України 345

  3. Соціально-економічне становище республіки 347

  4. Зовнішня політика України 351

  5. Розвиток культури України на сучасному етапі 355

  6. Державна символіка України та її історичне походження 358

Тестові завдання до модуля НІ 361

Післямова 368

Хронологічний довідник 370

Правильні відповіді на тестові завдання до всіх

модулів 378

Список літератури до всіх модулів 380

Предметний покажчик 382

ВИМОГИ ДО ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК СТУДЕНТІВ

Визначати предмет історії України, її періодизацію.

Характеризувати джерела, спираючись на їхню типологію.

Пояснювати і застосовувати такі поняття й терміни: «істо­ричні джерела», «функції історичної науки», «методологія іс­торії», «методи дослідження історії».

ВСТУП




Поняття «історія»

Як відомо, історія — одна з найдавніших наук. З появою перших держав почалося фіксування та опис найголовніших подій і фактів. Сам термін «іс­торія» — давньогрецького походження і означає

«розповідь про минуле». Він вживається у двох основних сен­сах: 1) історія — це процес розвитку природи та суспільства; 2) комплекс суспільних, гуманітарних наук (історична на­ука), які вивчають минуле людства в усій його конкретності та багатоманітності.

Серед 2000 наук історія посідає особливе місце. На відміну від інших наук, вона розглядає процес розвитку суспільства в цілому, аналізує всю сукупність явищ суспільного життя, усі його аспекти (економіку, політику, культуру), їх взаємозв'язки та взаємообумовленості. У той же час кожна з існуючих наук (суспільних, економічних, технічних) за час розвитку людсько­го суспільства пройшла свою історію. І на сучасному етапі всі науки та види мистецтва обов'язково включають історичний розділ, наприклад історія фізики, історія музики, історія кіно тощо. Поєднання історичних та інших наук створює міждис­циплінарні науки, такі як історична географія, історична геоло­гія тощо. Історія — це процес, рух, пізнання у часі.

Вона вивчає факти, події та процеси на базі історичних джерел.

Прийнято поділ на всесвітню (загальну) історію та історію окремих країн і народів. Крім того, існують окремі галузі історії: військова, економічна, політична тощо.

У цьому курсі розглядається багатомірний історичний про­цес та варіантність можливого його розвитку, діяльність різних політичних сил з об'єктивним аналізом позитивних та негатив­них сторін кожного з них у прогресивному розвитку суспіль­ства, фактори, які визначали соціально-політичний вибір мас та політичної еліти. Історична наука розкриває не один єди­ний можливий шлях розвитку, а різні, іноді протилежні шляхи. Визнання варіантності розвитку визначає особливу важливість відповіді на запитання: чому, з яких причин процес пішов саме в цьому, а не в іншому напрямку? При цьому важливо вивчення причин не лише перемоги одного варіанта, а й поразки іншого.


та збереження минулого людства, засвоєння позитивних та не­гативних уроків його розвитку. Важливим є також порівняння

Історія виконує кілька соціально важливих функцій. Визна­чення цих функцій дає можливість відповісти на запитання: для чого потрібно знати історію Украї­ни? Без знання цієї історії неможливе відтворення

9

10

основних аспектів розвитку провідних країн світу та України протягом останніх ста років. Узагалі, народ без історичної пам'яті приречений на деградацію.

Тому першою функцією історії України, як і інших галузей історичних знань, є пізнавальна, інтелектуально-розвиваюча.

Людське співжиття — це така ж частина світового буття, як і життя природи, що нас оточує, і його наукове пізнання — така ж незборима потреба людського розуму, як і вивчення життя природи. Історичний процес розкривається в явищах людсь­кого життя, а явища ці надзвичайно різноманітні, стосуються зовнішнього та внутрішнього життя країни, міжнародних від­носин, діяльності історичних осіб.

Таким чином, пізнавальна функція — це вивчення історич­ного шляху провідних країн світу, народів, які їх населяли, відображення всіх явищ та процесів, що складають сучасну історію. Відомий політичний діяч і публіцист XIX ст. М. Чер-нишевський зазначав: «Можна не знати тисячі наук і все-таки бути освіченою людиною; але не любити історії може тільки людина, зовсім не розвинута розумово».

Друга функція практично-політична. Сутність її в тому, що історія як наука, виявляючи на підставі теоретичного ос­мислення історичних фактів закономірності, тенденцій розвит­ку суспільства, допомагає розробляти науково-обґрунтований політичний курс, уникати суб'єктивних рішень. В єдності мину­лого, сучасного й майбутнього — корені інтересу людей до своєї історії. Французька письменниця слов'янського походження Софія Сепор писала: «Історія вміщує у собі досвідченість світу і розум віків».

Для того щоб знати, які ідеї, програми можуть бути реалі­зовані в цьому суспільстві в конкретний час, необхідно добре вивчити накопичений суспільством досвід, ретельно зважити й оцінити його. Це особливо потрібно сьогодні, коли ми живе­мо в часи протиборства різних ідеалів, течій та програм, й і від того, яку з них оберемо, залежить наше майбутнє. Історія того, що є, — це історія того, що було, і того, що буде. Іншими сло­вами, ми сьогодні живемо так, тому що вчора ми так працю­вали, жили, тобто знаходилися в певних історичних умовах. «Історія — учителька життя» — говорили стародавні римляни. Щоб дізнатися, куди і як іти суспільству у своєму розвитку, необхідно знати, звідки, з якого стану воно вийшло і який його історичний шлях.

Таким чином, практично-політична функція полягає не лише в узагальненні конкретного фактичного матеріалу чи відтворенні найголовніших подій та процесів. Ці завдання

підпорядковані конкретній меті — створенню об'єктивної та цілісної історії світу, без знання якої неможливе засвоєння по­зитивного й негативного досвіду минулого, осмислення подій сьогодення та розробка перспектив розвитку людства загалом і України зокрема. Науково-історичний підхід до історії пере­дбачає вивчення різноманітних явищ політичного життя у їх хронологічному розвитку, виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення й майбутнього. Розуміння досягнень та невдач на різних історичних етапах збагачує наші знання про причини й тенденції соціальних змін та перспектив розвитку. Точне й цілісне відображення історії передбачає також відтворення певного явища, подій із властивими їм рисами і специфікою в конкретно-історичних умовах. Це, у свою чергу, сприяє по­доланню проявів волюнтаризму й суб'єктивізму в практично-політичних діях і рішеннях.

Третя функція світоглядна.. Вивчення історії України без­посередньо впливає на формування світогляду людини. Історія створює документальні й хвилюючі розповіді про визначні події минулого, видатних державних діячів та героїв, яким суспіль­ство багато в чому зобов'язане своїм розвитком.

Світогляд — бачення світу, суспільства. Закони його роз­витку можуть бути науковими, якщо спираються на об'єктивну реальність. У суспільному розвитку об'єктивна реальність — це історичний факт. Історія, її фактологічний бік є фундаментом, на якому ґрунтується наука про суспільство. Щоб висновки з історії були дійсно науковими, необхідно вивчати всю сукуп­ність фактів, які стосуються цього процесу без винятку, і лише тоді можна отримати об'єктивну, адекватну картину дійсності, а значить, забезпечити науковість пізнання.

Історія, на відміну від природничих і технічних наук, має величезний виховний потенціал. Знання історії свого народу формує громадянські якості, зокрема патріотизм; показує роль особистості в історії; дозволяє пізнати моральні цінності людс­тва в їхньому розвитку, виховувати на прикладах діяльності державних діячів та національних героїв, бачити й негативне в історичному розвитку суспільства.

Вивчення історії дозволяє зрозуміти, чиї інтереси представ­ляють ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери. Історія була й залишається важливим засобом впливу на політичні настрої людей. По-різному можна оцінювати, наприклад, російсько-ук­раїнські відносини в минулому й відповідно акцентувати в тих чи інших подіях спільної історії. Зокрема, може йтися про роз­біжності в оцінках ролі ОУН-УПА, що діяла понад 60 років тому, і висновках, які з цього випливають. На цих прикладах
Греченко В.А. Історія України

можна культивувати різні думки: оунівці — це національні герої чи бандити, а може, колабораціоністи тощо? А звідси вже й різ­не світоглядне значення подій — ОУН-УПА розглядати як бор­ців проти нацизму й тоталітаризму, за національну державність чи як ворогів, зрадників.

Одним з найважливіших світоглядних аспектів вивчення іс­торії є формування історизму мислення. Вивчення історії доз­воляє мислити історичними категоріями, бачити суспільство в розвитку, змінах, оцінювати явища суспільного життя стосовно минулого й співвідносити з наступним ходом розвитку подій.

Такий підхід привчає осмислювати дійсність не у стати­ці, не метафізично, а в історичному процесі, хронологічному взаємозв'язку, у діалектиці розвитку.

Історизм мислення — це також уміння оцінювати історичні події, дії мас та особистостей у контексті тих історичних умов, які реально існували в той період, з конкретним рівнем суспіль­ної свідомості та масової психології, менталітету. Звідси й оцін­ка результатів діяльності повинна визначатися стосовно того, що досягнуто порівняно з попереднім етапом, тобто який шлях пройдено в результаті цього.

Таким чином, вивчення історії дає можливість сформувати в молоді певний світогляд, громадянські та патріотичні якості, необхідні сучасній людині.

Вивчення та дослідження історичної науки відбуваються за допомогою певної методології. Методологія історичної науки — це теорія пізнання історичного процесу на наукових принципах. Метод — це шлях дослідження, спосіб побудови та обґрунтування знань.

Розвиток

науки «Історія»

Перші елементи історичного пізнання містилися в міфах як найдавнішому типі світогляду людей. Звичайно, вони не охоплювали всього корпусу міфологічних оповідань, проте складали помітну їх частину: мо­тиви «першопредка» як символічного витоку на­ціональної історії, героїзація дійових осіб, котрі успадкували від своїх батьків-богів надприродні властивості,— як прототип ве­ликої історичної особистості. Він також виступав своєрідним зразком людської поведінки, виконуючи певною мірою легіти-маційну функцію щодо наявного суспільного устрою та його мо­рально-правового універсуму, яку теж перейме від нього спершу історіографія (історична наука), а потім — філософія історії.

Перші форми фіксації знаменних подій з'являються в краї­нах Давнього Сходу: офіційні царські архіви й хроніки в хетів, ассирійців, урартійців, історична повість у жанрі своєрідних автобіографій у єгиптян, «історичні книги» Старого Заповіту.

12

Деякі з них відомі з III тисячоліття до н. е., а в середині II тися­чоліття вони вже повсюдно набувають упізнаваних рис історіо-писання. Тим часом у Давній Греції епічно-поетична традиція, трансльована усно, а не фіксована на письмі, просякнута фоль­клорними мотивами й образно-міфологічними трактуваннями, помітно переважала практику офіційних записів (юридичні акти, міжнародні угоди, списки релігійних свят і переможців різноманітних змагань, посадових осіб тощо). Останні на регіо­нальному й загальноеллінському рівні почали вестися в пер­ших століттях І тисячоліття до н. є. (наприклад, список олім-піоників датується кінцем VIII ст. до н. е.). Поступово вони розросталися за рахунок додавання до них різних подієвих подробиць, крок за кроком перетворюючись на міську чи дер" жавну хроніку.

Після появи дев'яти книг Геродота те, що до цього було пред­метом стихійної історичної свідомості, яка не віддиференційо-вувала свій інтерес від географії, етнології й не сягала далі двох-трьох поколінь, надалі повертаючись до міфологічних генеало­гій; те, що до цього було репрезентовано механічно укладеними з календарно-рахунковою метою різноманітними списками (царів, виборних посадовців, осіб полісів чи олімпіоників) або штучно вибудувано для суспільно-політичних потреб східних деспотій, окреслюється як коло усвідомленої уваги та фіксації з певною прагматичною метою. У зв'язку з цим закріплюється відповідна назва — «історія».

Визначаючи теоретико-методологічні основи революційно нового погляду на історію, Г. В. Ф. Ґеґель влучно назвав його «емпіричною історіографією» й розглядав поряд з деякими ін­шими формами історичного пізнання як своєрідні сходинки до власне «науки» історії. Специфіку першого історіографічного кроку мислитель убачав у тому, що наочно описуються нетри­валі періоди, індивідуальні характери або окремі події. Таким чином, створюється просте уявлення про них, зівставне із вра­женнями безпосередніх свідків чи дійових осіб, однак позбавле­не глибинного аналізу в широкому контексті.

Кілька століть по тому «емпіричну історіографію» змінила історіографія «рефлексивна», ширша за предметом, досконалі­ша за методом. Цей поступ історичного пізнання слід поясню­вати з погляду дії як соціальних (поява всесвітніх елліністич­них монархій, а незабаром і Римської держави, що потребували глобального розмаху мислення). Предмет рефлексивної іс­торіографії — «всесвітня історія», що підносить історика над су­часною йому епохою. її прикладом можуть бути «Історична біб­ліотека» Діодора Сицилійського і «Загальна історія» Полібія.

13


Греченко В.А. Історія України

Вони вибудовували фактичний матеріал не в просторовому чи хронологічному порядку, а в певній подієвій послідовності, яка була здатна висвітлити не тільки конкретну прагматичну мету, а й значно віддаленіший, тобто помітно абстрактніший задум. Найпоширенішим сюжетом в елліністично-римській «рефлек­сивній історіографії» виступала боротьба Риму за світове Па­нування, завдяки чому історія ставала ніби єдиним цілим, події в Італії й Лівії поєднуються з азійськими та елліністичними, і все це прямує до одного кінця.

Відповідно до концептуальних засад християнської теології історії утворився комплекс засадничих принципів християнсь­кої історіографії, який з певними варіаціями панував у Візантії й Західній Європі до кінця Середньовіччя (XV ст.). Він скла­дався з: 1) концепції історичного процесу як лінійно-прогресив-ного, спрямованого на встановлення Царства Божого на Землі; 2) теорії провіденціалізму, згідно з якою тільки Бог керує пере­бігом земної історії людства; 3) ідеї необхідного Божественного всевладдя стосовно випадковості людської сваволі; 4) нарешті, ідеї всесвітньості історії людства як єдиної християнської спіль­ноти, що дозволила вийти за предметні рамки «рефлексивної історіографії». Усі ці особливості, починаючи від Євсевія та Ієроніма (IV ст.), органічно ввібрав у себе жанр синтетичних історичних оповідей «від створення світу» — т. зв. «священної історії».

Сутнісне переосмислення здобутків середньовічної христи­янської теології та історіографії відбулося в епоху Ренесансу. Оскільки ж речники гуманізму всіляко підкреслювали свою відданість античним зразкам, іноді принципова ревізія набу­вала вигляду повернення до шаблонів античної «рефлексивної історіографії». Такий підхід почасти гальмував створення більш «модерної» парадигми історичного пізнання. Він залишав його на роздоріжжі між християнською теологією історії та наступ­ним щаблем поступу — новочасною «філософською історією», себто в тому перехідному стані, в якому застигла чимала кіль­кість інших духовних феноменів епохи Відродження.

Першою й найвпливовішою парадигмою історичного пі­знання, яка до останнього часу відігравала роль сцієнтичної «візитівки» історії, цілком справедливо називається пози­тивістська парадигма. Біля її витоків перебувала знаменита «історична школа» Л.- фон Ранке (1795-1866 pp.) у Німеч­чині, про появу якої можна говорити після 1825 року. Запропо­нований засновником школи «об'єктивуючий метод» вимагав відтворення минулого в тому вигляді, який мав би відкритися під час безпосереднього спостереження, за рахунок критично-

14

го аналізу першоджерел, перш за все письмових (на противагу некритичному запозиченню повідомлень давніх хронік чи ав­торів). Насправді, у багатьох аспектах своєї наукової практики (непропорційно велика зацікавленість військово-дипломатич­ною історією, поділ народів і, відповідно, історії на «історичні» й «неісторичні» тощо) ця школа була кроком назад у порівнян­ні з попередньою історіографічною традицією, де помітно домі­нували просвітницькі елементи.

Майже паралельно з цим систематизувався як наукова тео­рія й поширювався як політична ідеологія марксизм, що, за ши­роко відомим визнанням його класиків, мав серед своїх витоків і здобутки французької історичної науки, перш за все теорію класової боротьби.

Наступ марксизму і спротив неокантіанства, неогегельян­ства, екзистенціалізму врешті-решт поклали край домінуючому впливу позитивістської парадигми на історичну науку Вели­кобританії, США, Німеччини й Радянського Союзу. Але од­ночасно вони підштовхнули його до суттєвих трансформацій, з нурта, а яких і виникла французька історична школа (точні­ше — рух «Анналів»), за якою самі французькі історики пізніше закріпили назву «нової історичної науки» (la nouvelle histoire).

Багато в чому своїми успіхами «Аннали» мають завдячувати пріоритету в застосуванні структуралістських методів — причо­му в той період, коли структуралізм ще не вважався революцій­ною методологічною парадигмою наук про історію.

Ще на межі XIX і XX століть ними було висунуто ідею «культурно-історичного» синтезу, що передбачала зближення історії з іншими галузями знань. Вважаючи головною вадою марксизму в історичній науці те, що той недооцінював вплив свідомості на розвиток суспільства, представники школи Ан­налів ініціювали становлення нових напрямів історичних роз­відок. Серед їх головних внесків — широке запровадження в іс-торико-антропологічні дослідження категорії ментальність (від лат. «спосіб мислення»). Виокремлюються і вживаються понят­тя колективної та індивідуальної ментальності як специфічних, зумовлених передусім біологічно, констант людського мислен­ня. Ментальність формується, функціонує і змінюється наба­гато повільніше й поза свідомістю тих, хто є її носієм. Вона є надбанням не лише інтелектуальної еліти суспільства на тому чи іншому відтинку його існування, а всього конкретного сус­пільства, будучи глибинним шаром масово-індивідуальної сві­домості певного соціуму. Ментальність — це властивий певній добі (і тільки їй) відповідної культури, цивілізації, суспільства, загальний і спільний розумовий інструментарій, яким індивіди

Греченко В.А. Історія України

цієї доби оволодівають і послуговуються в неусвідомленій фор­мі, інстинктноподібно, формуючи особливий загальний образ світу, притаманний лише означеному суспільству, а конкрет­ніше — саме цій добі. Таким чином, для з'ясування специфіки ментальності людей певного історичного часу історикові не до­сить обмежуватися свідомо сформульованими твердженнями авторів історичних текстів, потрібно добиратися до найглибин-ніших і, можливо, прихованих, шарів духовного життя, які мо­жуть виявлятися в цих історичних джерелах поза, а то й проти волі їхніх авторів. Ментальність — це сукупність органічно спо­лучених у самобутню історичну, успадковану від попередни­ків і повільно змінювану людьми відповідної епохи структуру способів мислення, світосприйняття, що виявляють себе у ви­гляді позаособових настанов, схильностей індивідів, спільнот чи епох певним чином спілкуватися, діяти й осмислювати світ. Зумовлена не стільки біологічними, скільки соціокультурними чинниками, ментальність містить етичні, естетичні, релігійні, політичні, правові та інші цінності. Вони можуть бути сприй­няті через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповід­ників, політичних діячів. Методологічне застосування поняття «ментальність» сприяє переходу від спрощеного, лінійно-про-гресистського до нелінійного, плюралістичного осмислення історичного процесу, виокремлюючи та погруповуючи різно­манітні історичні (антична ментальність, середньовічна тощо), цивілізаційні (індійська, китайська, слов'янська), вікові (дитяча тощо) та інші різновиди ментальності залежно від засад, рівня та мети історичного дослідження.

«Школа Анналів» запропонувала також так званий «тоталь­ний підхід» до історії. Було сформовано уявлення про систе­му «культура — соціум — економіка», що дало змогу поєднати формаційну та цивілізаційну теорії, структурувати історичний час на довготривалий (історія цивілізацій), середньотривалий (у межах соціально-економічної формації) та короткотривалий (час політичної історії), що дало можливість залучити до аналі­зу як історію подій, так і біографістику.

Наразі існує розмаїття історичних шкіл і підходів до вивчен­ня історії. Хоча відмінності між ними досить значні, проте всі вони свідчать про постійну увагу істориків, політологів та філо­софів до історичних досліджень.

Принципи

вивчення

історії

Під час вивчення історії дуже важливо дотримуватися певних наукових принципів вивчення суспільних процесів. Такі принципи є певними установками, які визначають ставлення дослідника до істо­ричних фактів, джерел, методів вивчення та от-

16




римання з цього всього певних висновків. Принципи, які від­повідають реальному історичному процесу, дозволяють отри­мати наукові результати пізнання, що відповідають історич­ній істині.

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних явищ, фактів та подій з точки зору того, як вони виникли, які основ­ні етапи у своєму розвитку вони подолали, і, враховуючи весь історичний процес, з'ясувати, чим це явище стало у кінцевому результаті.

Принцип історизму також передбачає розгляд кожного явища у зв'язку з іншими явищами, щоб визначити його місце в системі суспільних відносин. Не можна розглядати події чи особистість одночасно чи абстрактно, поза часовими позиціями.

Принцип історизму також вимагає, щоб кожне історичне явище розглядалося у зв'язку з конкретним досвідом історії, у світлі подальших подій.

Історичність мислення тією чи іншою мірою властива кож­ній людині, навіть на рівні побутової свідомості. Кожен, хто зіткнувся з якимось явищем, замислюється над питанням про те, звідки воно взялося, як з'явилося, до яких наслідків приз­вело чи може призвести. Але якщо історизм підняти на рівень наукового мислення, то він стає могутнім інструментом пізнан­ня. Дозволяє «вжитися» в історію, зрозуміти її, оцінити моти­ви вчинків і самі вчинки історичних діячів, побачити те нове, що ці діячі внесли в політику та практику порівняно зі своїми попередниками. Суд історії не завжди найшвидший, але завж­ди наисправедливішии. Історія рано чи пізно розмістить все на свої місця.

Принцип історизму вимагає того, щоб історія не мала вигля­ду як випадкового набору подій та фактів. Фактичний матеріал необхідний як основа для загальних наукових висновків, що ба­зуються на всій сукупності конкретних фактів, а не суб'єктивно підібраних, окремих, випадкових прикладах.

Якщо застосовувати принцип історизму до оцінки, напри­клад, політичних партій, то схема розгляду повинна бути та­кою: по-перше, коли і як ця партія виникла; по-друге, що вона собою являла в період свого розвитку; по-третє, чому зміню­валась її програма, стратегічні і тактичні завдання на різних етапах діяльності; по-четверте, чим в остаточному підсумку стала ця політична партія чи організація в кожний конкретний відрізок часу.

Другим методологічним принципом наукового досліджен­ня є принцип об'єктивності. Він випливає з погляду на історію як на об'єктивний процес, який можна пізнати і який підлягає

17



Греченко В.А. Історія України


18

об'єктивному пізнанню. Об'єктивність дає можливість розгля­дати історичний процес як об'єктивну закономірність, яка виз­начає процес суспільно-політичного розвитку.

Принцип об'єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, спиратися лише на реальні факти, у їх істинному розумінні, не викривляючи їх і не підганяючи під заздалегідь створені схеми чи висновки.

Кожне явище необхідно розглядати в його багатогранності й суперечливості, вивчення всіх фактів у їх сукупності — по­зитивних і негативних, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні, підтверджують існуючу думку чи не збігаються з нею.

Об'єктивні закони існують лише як тенденція, об'єктивна можливість розвитку суспільства в певному напрямку і реалі­зуються через діяльність людей. Ця діяльність може бути про­гресивною, якщо вона узгоджується із законами, а може бути такою, що гальмує розвиток, і навіть реакційною, якщо вона суперечить їм.

Історичний процес має два основних аспекти: об'єктивний і суб'єктивний. На об'єктивний історичний процес суттєво впливає суб'єктивний фактор — історична особа. Суспільні закони здійснюються не автоматично, а опосередковано, через діяльність людей, і залежать від рівня історичної особи, яка здійснює ту чи іншу політику.

Наукове розуміння історії суспільства як об'єктивного та за­кономірного процесу вимагає особливо ретельного накопичення та вивчення фактів. Без цього історія стане суб'єктивістською, з викривленням історичної правди, перегинами в оцінці істо­ричних подій.

Дійсно, наукова історія повинна бути перш за все правди­вою, науково об'єктивною, позбавленою перебільшень, такою, що суворо відповідає реальній дійсності.

Третім принципом вивчення історії є принцип соціального підходу. Він передбачає розгляд історичних процесів з ураху­ванням соціальних інтересів різних прошарків населення, форм їхнього вияву в суспільстві, у тому числі в економічній сфері, політичній боротьбі, у суперечностях соціальної психології та традицій.

Соціальний аналіз дозволяє дати оцінку впливу соціальних сил та верств, партій на розвиток суспільного прогресу, їх від­повідність загальнонаціональним, державним інтересам.

Особливість принципу соціального підходу передбачає од­ночасне дотримання принципів об'єктивності та історизму, що у сукупності визначає науковість історичного дослідження та

ідеологічну спрямованість оцінки історичного досвіду для полі­тичної практики. Для української історичної науки ця спрямо­ваність історичного досвіду визначається необхідністю узагаль­нення досвіду боротьби за українську державність, розбудову незалежної України.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на підставі аналі­зу об'єктивної реальності та можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, сформу­лювати уроки на майбутнє.

Окрім загальних методологічних принципів, в історичному

пізнанні використовуються й конкретні методи історичного дослідження, які поділяються на три

категорії: загальнонаукові, власне історичні та спеціальні.
Наукові методи — це теоретично обгрунтовані способи пізнан­
ня. До загальнонаукових належать історичний, логічний і метод
класифікації. ч

Історичний метод розглядає явище на всіх етапах його роз­витку, у конкретних умовах місця й часу.

Логічний метод узагальнює весь процес у теоретичній формі закономірностей.

Класифікація як метод дозволяє виділити загальне й особ­ливе в явищах, систематизує значне і сприяє теоретичним уза­гальненням, виявленню нових тенденцій і закономірностей.

До власне історичних методів належать хронологічний, синх­ронний, періодизації, порівняльно-історичний, ретроспективний (історичного моделювання), структурно-системний.

Хронологічний — передбачає виклад історичного матеріа­лу у хронологічній послідовності. Синхронний — одночасне вивчення подій, які відбуваються в суспільстві. Метод періо­дизації дає можливість виявити зміни якісних особливостей і встановити моменти цих змін. Порівняльно-історичний має за мету встановити загальні тенденції, які властиві таким про­цесам, виявити шляхи їхнього розвитку. Ретроспективний — дозволяє відновити процес за виявленими типовими ознаками й показати закономірності його розвитку. Структурно-сис­темний — дозволяє розглянути суспіл ьство як складну систему з множиною зв'язків у «вертикальному розрізі» ієрархічно організованих груп.

Спеціальні методи (пристосовані для історії від інших наук) — це методи статистики, математичні методи аналізу, методи соціологічних досліджень та методи со­ціальної психології.


Наукова історія у своїх висновках та відтворенні перебігу подій спирається на історичні джерела. Історичні джерела — це пам'ятки минулого, що дають істо-
Джерела

рикам факти, на яких базуються історичні знання. Основні типи історичних джерел:

  1. речові джерела — пам'ятки матеріальної культури;

  2. писемні джерела — матеріальні носії письмової інформа­ції, що безпосередньо відображають певні сторони діяльності людей;

  3. етнографічні джерела — дані про культуру, звичаї, побут народів;

  4. лінгвістичні джерела — дані з розвитку мови;

5) усні джерела — билини, думи, міфи, легенди.
Писемні джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари,

листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, прото­коли, стенограми).

За радянських часів (1921 — 1991 pp.) історія світу розгля­далася з марксистських позицій — як процес розвитку п'яти соціально-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласни­цької, феодальної, капіталістичної й комуністичної. Головними факторами розвитку вважалися матеріальне виробництво та класова боротьба.

Після проголошення незалежної України настав новий етап розвитку української історичної науки. Зникли упередженість і схематизм у дослідженнях, які були властиві попередній, то­талітарній добі. По-новому почала розглядатися загальна кон­цепція історії світу (не як боротьба двох політичних систем: капіталізму і соціалізму), об'єктивно оцінюватися діяльність багатьох визначних історичних діячів України.

Історію України ми поділяємо на такі основні періоди:

1) стародавня історія (від появи людини на те­риторії України до утворення держави східних

Періодизація

слов'ян — Київської Русі — приблизно 1 млн років до н. є. 882 p.);

  1. середньовічна історія (882 — 1647 pp.);

  2. нова історія (1648 — 1917 pp.);

  3. новітня історія (з 1917 p.).

20

Модуль I

СТАРОДАВНЯ

І СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ

(ДО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.)

ВИМОГИ ДО ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК СТУДЕНТІВ

Установлювати хронологічну послідовність подій періоду.

Аналізувати, оцінювати, по­рівнювати, узагальнювати:

Визначати:




- значення Київської Русі
і Галицько-Волинської держави
в історії українського народу та
в загальноєвропейській історії;


Характеризувати:




- перебіг боротьби Польщі,
Литви й Угорщини за галицько-
волннські землі;

Пояснювати й застосовувати ключові поняття й терміни.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации