Лозко Г. Українське народознавство - файл n1.docx

Лозко Г. Українське народознавство
скачать (1525.8 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx1526kb.08.07.2012 18:57скачать

n1.docx

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

 3. ЕТНІЧНІТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ


ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНОЛОГІЯ ЕТНОНІМІКИ

Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем'я, народ, нація не можуть існувати серед сусідів без своєї етнічної паши. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Первісною причиною цього є природне протиставлення "ми — вони". Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавати їм імена. Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропоніми — власні імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.

Етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.

Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають Велесова Книга та "Повість врем'яних літ"}Автентичність Велесової Книги доводять дослідження Володимира І Паяна (Англія). Ворпса Яценка (Україна). Бориса Ребіндера (Франція). Миколи Скрипника (Франція. Голландія), Сергія Лєсного (Канада) та ін. Уже літописці Велесової Книги подають десятки назв слов'янських племен, з'ясовуючи їхню спорідненість: анти, боруси, венеди, волиняни, /олунь, древичі, древовичі, дуліби, іллірійці, карний и, костобоки, кривичі, ляхове, поляни, риб'яни, рись, руськолань, сіверяни, скіфи, слави, сурозька русь, тиверці, хорей (хорвати), щекове плем'я (чехиу. Нестор-літописсць подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації. Вій також зазначив, що їхнім загальним іменем було слов'яни (словени).

Народна етимологія — пояснення назви племені - була притаманна вже авторам Велесової Книги: коли жили в Карпатах, "називався народ наш карпини, а як стали жити в лісах, то мали назву древичі, а на полі були — імено мали поляни" (дошка 7-Є). Також назва племені могла походити від тотема чи родоначальника: ті, що мали тотем "Корову Замунь" (дошка 7-Є) — називалися кравенці, сини Щека — чехи. Отже, методологія Нестора — пояснення імені народу за місцем його проживання - вже не була новою (поляни — в полі, бужани — на Бузі тощо) і була успадкована й пізнішими дослідниками.

У давніх хроніках різних народів (включаючи й Біблію) використовувалася методологія пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є й методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руси.

Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає Велесова Книга. За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н. ч., жив один із прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси.

Науковими дослідженнями в галузі слов'янської етноніміки у XVIII ст. займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст. Юрій Венелин, Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Буслаєв, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції та висновки, які ґрунтувалися передусім на патріотичних почуттях, а не на наукових фактах, хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.

Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або ауто етноніми).

Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки.

При цьому слід враховувати, що слов'янські пам'ятки зберігають тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, поруч з етнонімами, що існували в їхніх мовах, іноді подають і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела досить часто відтворюють назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.

Поселення давніх племен розташовувалися поблизу річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: "істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак". Помпоній Мела пише: "Борисфен омиває плем'я свого імені". Отже, поняття "рід — ріка" цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота щодо двох варіантів назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки.

ПЕЛАЗГИ

До перших писемних пам'яток про племена, котрі заселяли Північне Причорномор'я, належать віршовані рядки легендарного поета Гомера. В "Іліаді" він згадує племена "кобилодойців" та "молокоїдів", яких називає убогими, але "над всіх на землі справедливими". Звичайно, ці назви умовні. Вони вказують передусім на особливості побуту племен, а не на їхню етнічну назву. Проте Гомеру відомий народ пелазги, яких він називає "божественними", "богосвітлими", а Зевса іменує "пелазгійським Богом".

Про заселення території України племенами пелазгів у IV—III тисячолітті до н. ч. висловлювали припущення автори XIX ст. (Єгор Классен, Олександр Чертков та ін.)3. Академік Олексій Соболевський ототожнював пелазгів із населенням Трипільської археологічної культури і вважав їх предками кіммерійців. Український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який відкрив Трипільську культуру, був переконаний, що трипільці — це "найдревніші слов'яни".

Свою назву Трипільська культура отримала від села Трипілля, де вперше 1893 року були знайдені її пам'ятки. Нині археологи мають певний матеріал, що засвідчує наявність письма у трипільців не тільки на території України, але й у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії. В Україні трипільські написи досліджувалися і дешифрувалися Миколою Суслопаровим та Валентином Даниленком, проте результати їхньої праці були майже невідомі ані науковцям, ані, тим більше, широкому колу читачів. За кордоном, де подібних пам'яток писемності знайдено більше ста, замовчувати їх немає потреби. Нині дешифруванням трипільської писемності займаються відомі шумерологи. Поки що писемних назв чи самоназв народу Трипільської культури не виявлено. Ототожнення трипільців з пелазгами нині може розглядатися тільки як припущення. Проте встановлено, що мова пелазгів була споріднена з протолатиною або одним із її діалектів5. Алфавітом пелазгів користувалися й греки. Цей же алфавіт був відомий в Італії та Малій Азії як "фінікійський". Діодор Сицилійський у І ст. до н. ч. писав, що "ці літери могли б називатися пелазжсьшми, оскільки пелазги користувалися ними".

Геродот стверджує, що пелазги жили в Греції ще до появи тут греків, тобто були аборигенами цього півострова і розмовляли "варварською мовою", тобто мовою, відмінною від мови греків-прибульців6. Відома також давня назва Греції — Пелазгія, за назвою давнішого аборигенного племені7. У всіх давніх авторів згадки про пелазгів носять переважно епізодичний характер. Однак пелазги їм відомі як до грецькі й до італійські племена-попередники етрусків і римлян, які шанували безіменних Богів як втілення різних явищ природи. Порівняльна міфологія нині дає змогу простежити найдавніший зв'язок пелазгів зі слов'янами. Пелазги були хліборобським народом і мали Богиню Родючості — опікунку хліборобства, Бога Рода, який зображався з випрямленим фалосом (саме таке зображення Гермеса було запозичене греками в пелазгів, а скіфи так зображали свого Бога Папая)8. У всіх давніх авторів греки і римляни відрізняються від пелазгів мовою і звичаями, вони постійно воюють з пелазгами, витісняючи їх із південних країн Греції, Італії, Малої Азії (дані антропології підтверджують близькість або тотожність антропологічних типів населення Малої Азії та трипільців України).

Мало наукових припущень і щодо назви пелазгів. Олександр Знойко вважає, що ця назва походить від імені Божества Пелле — Полель — Аполлон, який є Богом світла, небесного вогню, тотожним слов'янському Білобогу. Цей Бог під іменем Гойтосір (тотожний грецькому Аполлону) був відомий кіммерійцям та скіфам. Пор. також назви Пелла — одна з давніх столиць Македонії (слов'янська країна на Балканах) та назви гірського масиву Пелліон, місто Пелена, місцевість Пелопоннес, область Пелазгіотида, місто Пелазгійський Аргос тощо.

Геродот також згадує "царство героя Ахілла, сина царя Пелея і морської Богині Фетіди", яке важко знайти на сучасних картах. Однак нині відомо про святилище Ахілла на острові Левке (дослівно "Білий", нині острів Зміїний), що в Чорному морі поблизу гирла Дніпра і Дунаю, яке має багато міфологічних паралелей зі слов'янськими уявленнями про країну героїв, "царство блаженних душ", острів Буян тощо. Дослідники цього святилища висловлюють припущення щодо етнічного походження народу, який поклонявся цьому культу, як "до грецьке місцеве населення", що наближає їх не тільки до скіфів, амазонок, слов'ян, але й до пелазгів, бо культ Ахілла був відомий у до грецькій

глиняні образи трипільської богині родючості

Іюнії задовго до появи Гомерової "Іліади": "Саме в Мілеті, заснованому ще крітянами, а потім завойованому іонійцями, могли зберегтися найдавніші пласти переказів про Ахілла". Тут же знайдена гема із зображенням лелеки чи журавля. Найдавніші знахідки датуються VIII—VII ст. до н. ч. і віднесені дослідниками до індоарійських10.

Пелазгів також пов'язують з пеларгами та лелегами, які мали тотемного птаха лелеку: найдавніша частина муру в Афінському акрополі називалася пелазгійською або "пеларгійською" (від гр. пеларгос — лелека). Геродот оповідає, що греки найняли пелазгів для будівництва цих мурів, а в нагороду за це дали їм непридатні для хліборобства землі. Але пелазги швидко культивували цю землю, і греки "побачили ці ділянки добре обробленими, а перед тим вони були неплідними, без усякої вартості, їх узяли заздрощі і вони захотіли придбати цю землю, і так афіняни вигнали пелазгів, не висунувши жодного приводу". З цього часу почалася постійна ворожнеча між афінянами і пелазгами.

Український народ й досі вважає, що жіноче ім'я Палажка є залишком етноніма пелазка, тобто "пелазгійська жінка".

КІММЕРІЙЦІ

Назва кіммерійці більше досліджена вченими, ніж назва пелазги. Клавдій Птолемей ще в II ст. на своїй карті розміщує Кіммерію (Cimmerium) біля землі Боспорянів. Із малоазійських джерел нам відомі назви кіммерійців як garnir (вірменське), gimirri (асірійське), gomer (єврейське). М. Грушевський також наводить версію етимології з осетинського гуміріта — велетень або грузинського гмірі — герой. Деякі дослідники вважали кіммерійців нащадками шумерів. Так, академік Микола Марр вважав, то шумери перебували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського китег— кумир, Бог. О.М. Трубачов виводить назву кіммерійців із фракійського kirsmario — "чорноморські". Український мовознавець Олексій Стрижак пропонує своє припущення щодо етимології цієї назви. Він наводить ряд топонімів та гідронімів на території України, які могли бути утворені від етноніма кіммерійців: Чемерівці, р. Чемерня (у басейні Сожу), Чемерин (на Волині), Чемеринці (на Львівщині), Чемерне (на Рівненщині), Чемерпіль (на Кіровоградщині) тощо. Подібні назви є в Італії (м. Кімерій), на Таманському півострові, у Краснодарському краї.

До цього ж ряду належить назва Жмеринка (чергування к—g). Кримські гори в давнину називалися Кіммерійськими. Отже, на думку Олексія Стрижака, слово кіммерійці означало "чорноморські" (kir — "чорний", тог — "море"). У давні часи колір був тісно пов'язаний із символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий — південні, іноді — західні. Так, наприклад, Середземне море звалося "Білим морем". Північні краї здавалися південним народам темними, вкритими імлою, суворими.

СКІФИ

Назв скіфських племен було дуже багато. Чи були вони етнічно однорідними? Античними авторами зафіксовано такі назви: скіфи-орачі, скіфи -хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, а також царські племена: царські скіфи, царські саки, царські сармати, царські гуни. Ще більше назв скіфських племен подав історик та етнолог Стефан Візантійський (припускають, що він жив близько V ст. н. ч.) у своїй праці "Етніка", яка є справжнім етнічним словником: абії, амадоки, аорси, апсіли, бехір, будини, даї (даси, дат), гелури, евергети (переклад — "благодійники", називались також аримаспами), геди, іами, icen, іседони, лази, меоти, матикети, меланхлени (переклад — "чорноризці"), міргети, саки ("так називають скіфів за обладунком"), сармати ("скіфське плем'я"), савромати, скіфи ("фракійське плем'я, раніше називалось nomatoi, а скіфами названі за ім'ям Гераклового сина Скіфа, але за деякими джерелами від sknsestai — сердитися, тому що вони дуже сердиті"), тірменіг. Повідомлення Стефана Візантійського про велику кількість міст у Скіфії заперечують вигадки про нібито виключно кочовий спосіб життя скіфів.

Етимологію слова скіф іноді пов'язують із гр. скіфос — чаша, яку нібито носили скіфи при поясі. Проте таких чаш у скіфських курганах не виявлено. Можливо, у греків це слово мало дещо зневажливий відтінок — адже існував вираз "пити по-скіфському", який відображав звичай скіфів пити міцні ритуальні напої.

Інша версія — походження етноніма з давньогерманського скитай, що означало "стріляти", або давньоарійського скій — "скитатися".

Але Олексій Стрижак зауважив, що тут поєдналася формальна, цілком випадкова етимологія. Адже скитания було характерною рисою частини скіфського населення (скіфи-кочівники), сюди ж приєдналася народна етимологія, яка пов'язувала назву скит зі слов'янським словом "скитатися", що малоймовірно.

Оскільки всім цим етимологіям бракує системності, Олексій Стрижак пропонує розглядати такі етноніми, як скіфи, саки, сколоти разом, у їхніх генетичних і функціональних зв'язках.

Він пов'язує назву саки з вірменським "велетні" (пор. назву ант, яка теж означає "велетень"). Саки справді були високі на зріст, їхні сліди залишились у вигляді топонімів і антропонімів: м. Саки, ім'я першого вірменського коронованого царя Скайорді-Сакід, що означало "вірменин, син сака".

У скіфському антропоніміконі поширені імена з компонентом -ск, -сак. Скіф, Скіфарб, Сколот, Сколопіт, Скіл, Скілур, Арсак, Медосак. Назву сколоти Геродот ужив один раз: "... усі разом вони називаються сколотами за ім'ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами". Виходить, що самоназва скіфів — сколоти. Підтвердженням цього є велика кількість назв, залишених сколотами: Сколе, Сокаль, річки Сколот, Сколодинка, Оскіл тощо. Отже, скіфів, сколотів і саків можна ототожнювати як в етнічному, так і в мовному відношенні.

Як синонім до назви сколоти Олександр Знойко пропонує розглядати лот-ва (Литва): пор. лоти — сколоти. Для підтвердження цієї думки наводиться той факт, що мова трипільців-пелазгів, як і кіммерійців, була протолатиною, дуже схожою на сучасну литовську18.

Скіфів легко пов'язати зі слов'янами, бо в багатьох літописах є їх ототожнення. Наведемо один маловідомий текст з Холмогорського літопису: "И в літо... 3099 Словен и Рус с роды своими отлучишася от Ексипонта... и хождаху по странам вселення... и от того времени ново-пришельци скифистии начаху именоватися Славяне". (Датування не ідентифіковано).

САРМАТИ

Цікаву версію щодо походження цієї назви висунув Єгор Классен. Він вважав, що ця назва не етнічна, а професійна. Іноземні купці, які купували у скіфів вироби зі шкіри та хутра (до речі, високо цінувалися на тогочасному міжнародному ринку), називали цих продавців кожум'яками, або сиром'ятниками, у греків це звучало як "sauromatae", а в римлян — "sarmatae", що пізніше трансформувалося в сармат. Існує й друга версія цієї назви: індоарійське "sar + mat" означало "належні жінкам" (цар-мати або голова-мати). Олексій Стрижак, присвятивши цілу монографію етнонімії Птолемеєвої Сарматії, так і не дав якоїсь обґрунтованої етимології цієї назви, лише зауважив про можливість виведення етноніма сармати від імені легендарного брата Либеді (герм. Сванхільда) — Сар, від якого походить і назва міста над Дніпром (лат. Saron ). Клавдій Птолемей у II ст. н. ч. назвав понад сотню сарматських племен, серед яких найзначнішими були: алани, Роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети. Різні античні автори називають ці племена по-різному. Так, Страбон усіх їх називає сарматами, Ефор — сірматами, а Пліній Старший — савроматами. Цікаво, що в Авесті, героїчному епосі аріїв, є назва племені сайріма, що за значенням близьке до аір'яна, арія (країна аріїв), тут також вказується, що ці племена мешкали біля ріки Ра (тобто Волги). І хоча час створення усної іранської Авести датується XIV—XII ст. до н. ч., відомо, що у формуванні культури сарматів провідну роль відіграли племена Андронівської археологічної культури, яких дійсно ототожнюють з аріями Авести та Рігведи. Самоназвою, або грецькою назвою сарматів було саї (назване в Ольвійському декреті), яких сучасні дослідники, слідом за Страбоном і Аппіаном, вважають "царськими сарматами". Ці саї (вірогідно, з іранського хсайя — цар, ватажок) мали володаря Сайтафарна, ім'я якого перекладається як "царське щастя" (сила, талан). Це й дало підстави дослідникам вважати племена саїв царськими сарматами.

СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА

Етимологію назви слов'яни пов'язують зі світлом, Сонцем, Богинею Славою, назвою Богослужби або зі словом. Зарубіжні мандрівники уявляли слов'ян такими, як колір вогню, сонця, — світлими, русявими, рум'яними.

Іоанн Марінголь у "Богемській хроніці" писав: "Славони суть от Геліса" (Геліс, тобто Геліос — бог Сонця). Як тут не згадати, що в "Слові о полку Ігоревім" русичі названі "Дажъбожими внуками", тобто онуками Сонця. У слов'ян-язичників було богослужіння, яке звалося "славлєніє" - шанування Великої Богині, ім'я якої могло бути Слава. Така гіпотеза підтверджується фактами, які засвідчують таке ім'я Богині. Адже, безперечно, що антропоніми наслав можна вважати найпоширенішими у всіх слов'янських мовах: Слав, Славута, Слав'ята, Слав-бой, Славомил, Славомир, Ярослав, Святослав, Мстислав, Преслав тощо. На території України багато і назв річок з цим коренем: Словечна, Славигощ, Славута, Слов'янка. За останніми дослідженнями, найправдоподібнішою є версія про походження назви слов'яни від назви союзу племен околотів з венедами, що дало назву скловени, склавши, а пізніше видозмінилося у слов'яни.

Михайло Ломоносов вважав, що одна з назв племен, а саме амазони або алазони, грецькою мовою означає "самохвали", тобто ті, що самі себе славлять — "самослави", "самослови". Проте існує й інша думка, що алазони — це галичани (у грецькій мові не було звука ч, тому його передавали через з, початкове г з'явилося на українському ґрунті, оскільки початкове а для українців не характерне).

За часів Геродота у Скіфії проживали не тільки галичани, а й племена русь і поляни. Саме ці назви Геродот перетлумачив грецькою мовою: "скіфи-георгос", тобто "скіфи-орачі". Цікаво, що, за твердженням Діонісія Галікарнаського, етруски називали себе расенами (пор. з русинами). У 1944 році академік Микола Державін у своїй книзі "Происхождение русского народа" писав, що назва Русь — Рос пов'язана з етнонімом етруски — іменем народу видатної стародавньої цивілізації Східного Середземномор'я. Такої ж думки дотримувався і відомий вчений Олександр Чертков. Він дійшов аналогічного висновку, вивчаючи фольклор і побутові звичаї пелазгів та етрусків, а також застосовуючи метод порівняльної лінгвістики щодо пелазгійської і старослов'янської мов.

Карл Паулі повідомляв: троянці називали себе "тросес", що рівнозначне етруск. Після падіння Трої (XII ст. до н. ч.) етруски довго рухалися на захід і прийшли до Італії (близько VII ст. до н. ч.). Згадаймо, що в Італії донедавна жителів Подніпров'я вважали спорідненими з італійцями. Ці племена просувалися також до Дунаю і на північ. Плем'я кробозів перемістилося аж до сучасної Білорусії і відоме нам із літописів під іменем кривичів.

Серед малоазійських пелазгів відомі племена Боричів, карів (карнів, кранів), лелегів, киян, панів, троянів, дуже схожих за звучанням до слов'янських назв.

Олексій Стрижак пропонує розглянути виникнення назви слов'яни від ослов'яни, за назвою населення басейну притоки Сяну — річки Ослави. Тут же неподалік протікає річка Словечна, яку можна порівняти з суміжною із нею р. Желонь.

Племена венедів у науці вже визнано слов'янами. їх досить часто пов'язують з антами; Макс Фасмер виводив назву венедів (veneti) від кореня -ven, що означає "великий". Однак його версія не отримала визнання у науці.

Назва слов'янського племені венети, венеди пов'язує їх із Троєю: за античними хроніками, Атенор вигнав венетів із Трої, і вони, рухаючись на північ, заснували місто Венетію (Венецію) й дійшли до Подніпров'я.

Першою писемною згадкою про антів вважається грецький напис у Керчі — чоловіче ім'я "Антас Папі..." (вірогідно, Папіос або Папіон). Близькість чи спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є чимало імен, які зафіксовані в латинізованому або грецизованому вигляді. Слов'янське походження цього етносу не викликає сумнівів серед науковців, але походження самої назви й досі вважається неясним.

В. Філін заперечував слов'янське походження цього етноніма і можливість вживання його слов'янами як самоназви. На його думку, слово анти — тюркського походження (аварського) і означає "клятва", або з монгольського anda, and — "побратим". Він пояснює це тим, що нібито у певний період слов'янські племена були союзниками (побратимами) аварських племен у боротьбі з Візантією. О. Трубачов дотримується думки, що назву анти слов'яни отримали ззовні. Він пов'язує давньоіндійське anta зі значенням "кінець", "край", бо анти займали крайню землю слов'янства, відому пізніше під назвою Україна: "Назвати східних слов'ян терміном anta видно могло, як було викладено, індо арійське осіле землеробське населення півдня Украіни — можливо скіфи-землероби Геродота".

Макс Фасмер пояснює ім'я антів як "порубіжні жителі (nop. літописні оукраиншь, а також давньоіндійське antas — "кінець", antyas — "кінцевий"). Якщо ж прийняти версію зовнішнього походження етноніма анти, то найлогічнішим, напевно, є грецьке antos — "військовий супротивник". В Україні є три населені пункти під назвами Антопіль (Рівненська, Вінницька, Житомирська обл.). Лінгвісти висловлюються з приводу їхнього слов'янського походження, близького до "антське поле" (від слов'янського поле — земля, країна, а не від грецького слова поліс, від якого утворені деякі інші назви), оскільки ці топоніми розміщені в найархаїчнішій зоні проукраїнської топонімії, де населення не мінялося ще з часів Геродота. До того ж, більша частина подібних назв існувала ще задовго до привнесення християнських імен грецького походження.

РУСЬ

О. Знойко наводить легенду, згідно з якою в III ст. н. ч. разом з русами проти флоту данів виступали кгуни (гуни). Зазнавши поразки в морському бою, флот русів під керівництвом ватажка Олімара вирушив до Швеції, де завоював кілька островів, а звідти нападав на Фінляндію. Цим, на думку деяких вчених, можна пояснити назву Швеції "Руотсі". Саме ці руси, які в IX ст. були вже поскандинавлені, повернулися до своєї прабатьківщини на запрошення новгородців. Використавши літописну розповідь про варязьких князів, історики великодержавницької школи (С. Соловйов, В. Ключевський та ін.) дотримувалися "варязької", або "норманської" теорії походження Русі. Всі вони стверджували, що назва Русь походить від назви шведського племені, але ніхто не задумався, звідки ця назва взялася у Швеції.

На думку Василя Татіщева, Рюрик був онуком новгородського князя Гостомисла, а не скандинавом ("варягом"). Деякі вчені вважають варягів різноетнічними професійними групами — "найманцями моря", які охороняли купецькі кораблі, а часом і самі грабували їх.

Ще Михайло Ломоносов виступив проти варязької теорії походження Русі. Михайло Максимович пов'язував назву Русь із назвою річки Рось. Хоча логічніше назву річки виводити від назви племені.

Порівнюють назву Русь ще із латинським северус - "народ суворого життя", а також русь, рустинкус, які в Західному Римі мали те ж саме значення, що й наші слова "русь", "русин".

Арабські географи писали про три царства Русі: Куявію, Славію, Артанію. Куявію одностайно визнано Київською землею, Славію — землею північно-західних слов'ян. Що ж до Артанії, то вчені довго не могли дійти єдиної думки і встановити територію царства. Араби писали про острів русів довжиною в "три дні путі", який належав Артанії. З цього острова руси вчиняли напади і брали данину з прикордонних областей Візантії (за

О. Знойком). Назва Артанія, на думку сучасних поетів, походить зі слов'янського Ратанія (або Оратанія), тобто "Країна орачів".

Відомо, що греки купували хліб у русів, котрі вирощували його не тільки для власного споживання, але і на продаж. Грецьке слово артос (хліб) має відповідник в українській мові — так називають церковний обрядовий хліб, котрий випікають протягом тижня після християнської Пасхи і який нібито має цілющу силу. Отже, назва Арта означало "хлібне місто". Ця етимологія знаходить підтвердження і в згаданій назві Геродота "скіфи-орачі".

Де ж знаходився цей таємничий острів? Досить довго дослідники шукали його на морі, але їм нічого не вдалося знайти. Цікаву гіпотезу висунув Олександр Знойко. Він вважав, що в І тисячолітті н. ч. на

Дніпрі існував стародавній острів - там, де Рось впадає у Дніпро, річка розходилася на два рукави й утворювала острів, який простягався до сучасного м. Кременчука (тобто "довжиною три дні путі"). Нині цей острів можна побачити, якщо простежити на карті течію річок Ірдинь і Тясмин, які в давнину були одними із рукавів Дніпра. За даними археології, тут, у V—VI ст. н. ч., жили племена, які мали матеріальну культуру орачів: на цьому місці знайдені житла, зерносховища, печі, кераміка. Про давній острів місцеві жителі й досі розповідають легенди. Звідси здійснювалися військові походи, тут готувалися військові дружини.

Етнонім роксолани тісно пов'язаний із назвою Русь. Існує дуже багато гіпотез щодо його походження. Цікаві праці в цій галузі Григорія Василенка та Олексія Стрижака.

Плем'я роксоланів уперше зафіксоване Страбоном: "За Борисфеном живуть роксолани, останні з відомих скіфів... Південніше роксоланів живуть савромати (за Меотійським озером), а також скіфи, країна яких простяглася аж до східних скіфів"31. Римський історик Тацит згадує "сарматське плем'я роксоланів".

Більшість дослідників-етимологів доводять, що назва роксолани означає "білий, світлий" (пор. авест. aurusa, осет. ors). Автор "Київського Синопсису" вказує, що "роксоляни, акы бы "росси" и "аляны", тобто слово роксоляни складається з двох частин. Назву аляни (алани) пояснюють зі скіфського аіуапа — "арійський" (зміна р на л відоме в мовознавстві явище). Отже, значення цієї назви — "світлі арійці".

Олексій Стрижак також перевірив кельтську теорію походження назви Русь за картою Птолемея, і виявилося, що вона має певні підстави. Весь шлях "руських" племен із Галлії (Франція) до Придніпров'я позначений топонімією, антропонімією та гідронімією зі слов'янськими коренями рус-, рос-: Русільйон, Русціно, Русітон, Ру-сяна (Русіяна), які також нагадують українські Русанівки, Русани, Русанівці тощо. Це дає можливість пояснити корінь Рус- із галльського Ruth/Reuth, то в кельтів означало "поле" (пор. у літописі "поляне, яже ныне зовомая Русь").

Про кельтське походження назви Русь писав також і Григорій Василенко: "Є вагомі підстави вважати, що назва "руси" — кельтського походження. Матеріалами археологічних досліджень встановлено, що кельтські племена на території Західної України з'явилися вже у XI ст. до н. ч. Римському історику Тациту в І ст. було відоме в Прикарпатті кельтське плем'я бастарнів. Так їх називали германці".

У себе на батьківщині (в Провансі) це плем'я називалося Rutheni, тобто русини. Григорій Василенко вказує джерела, які мають назви русів у ту епоху, коли про норманів і варягів ще ніхто не чув. Він стверджує, що назва Русь була відома в VII ст. й позначала Предків Київської Русі. Це є свідченням неспроможності варязької й норманської теорій.

Нині актуальним є також вирішення питання про так звану "давньоруську народність", яку з певних політичних міркувань було прийнято "плутати" з давньоруською державністю.

У зарубіжній славістиці етногенез східнослов'янських народів розглядається не як процес розпаду держави, а, навпаки, - як наслідок консолідації кількох споріднених груп племен, що жили поруч. Формування двох східнослов'янських народностей (української, білоруської) почалося з VI—VII ст., а не з XIV, як вважалося в радянській (імперській) науці; а російської — з XII ст. На думку П. Шафарика та Д. Зеленіна, східнослов'янських народів чотири: українці, білоруси, пі внічноруси та південноруси.

Нині існує півтора десятка концепцій походження Русі. Назви близькі до етноніма русь були відомі задовго до визнаних офіційною наукою. Заплутаність назв народів у далекому минулому стала причиною затемненості й незрозумілості багатьох біблійних текстів. Наприклад, назва "Рош" згадується у Біблії, де про рокується винищення цього народу богом Ізраїлю (наслання вогню) та наказ "синам Ізраїлю" убивати, палити, грабувати представників племені "Гога і Магога (князя Poca)", a тіла їхні викинути "звірині польовій", яка "буде пити кров аж до впоєння Моєї [бога Ізраїлю] жертви". Подібні накази в Біблії стосуються також і племені гіттеян (за М. Грушевським), гетитів — придніпровських та чорноморських гетів, яких наказується "понищити, конче учинити їх закланням" (тобто заколоти), а також дається наказ: "жертівники їхні порозбиваєте, а їхна святі стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні". Така біблійна програма щодо народу рос. За однією з гіпотез, плем'я Рош, згадане в Старому Заповіті, греки вважали назвою народу Pocт до якого належали кіммерійці й скіфи. Сучасне офіційне мовознавство визнає Предків руського народу в біблійному народі pouf'. Переважна більшість українських та зарубіжних славістів також визнає спадкоємний зв'язок українців з Руссю.

УКРАЇНА

Хто і коли вперше назвав її цим ім'ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам'яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?

Вірогідно, слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною (тобто задокументованою) згадкою прийнято вважати 1187 рік, коли воно вжите в Київському літописі. Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово Україна на позначення землі. Ця праця називається "Слово, як погани кланялися ідолам". Ім'я автора цього твору і дату його написання, точно не встановлено. Іван Огієнко вважає, що це "Слово..." є перекладом грецького "Слова на Богоявления", написаного Григорієм Богословом в IX ст. і перекладеного близько 1060 р. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Ймовірно, і слова: "но і ноне по украінам молятся ему" є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в Київському літописі.

Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини XVI ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах вже як назву держави. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жнгимонта 1564 р. наша країна названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 р. звернений "к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській". Офіційні записи Польського Сейму 1585 р. згадують Україну Подільську.

Назва Україна зафіксована в європейських реографіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається ще під назвами "Козакоріум", або "Країна козаків". Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боллан, який після подорожі по Україні видав книгу "Опис України". Книга вийшла у Франції в 1650 р. і швидко розійшлася по всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648,1650,1660 p.).

Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля "Історія України, українського козацтва, а також князівства святого Володимира", видана у 1746 р.

Звідки ж узявся термін Малоросія? В Україні досить довго вважалося, що його вигадані "московити", щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці "Велика, Мала і Біла Русь" вказує, що це справа наших же "землячків", котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському взяти титул "всея Великія и Малая Руси самодержца".

Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросієм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.

Однак слід зазначити, що в XVII ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі словосполучення: "малоросійська нація", "малоросійський народ", "Україна наша малоросійская" тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).

На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка, така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада — Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада — Велика Греція. За такою ж аналогією греки-візантійці називали Київську Русь — Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) — Мегалє Росія, тобто Велика Росія.

Надалі великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і, звичайно, не на нашу користь, назвавши українців "меншим (молодшим) братом". Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство є цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям. М. Грушевський ще на початку XX ст. намагався виправити хибну схему історії східного слов'янства, однак його праці були виключені з офіційної історіографії.

Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 р.: "І грабували вони два дні увесь город: Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон і книг, і риз, і дзвони познімали".

Така традиція пограбування залишалася впродовж багатьох століть: її продовжили цар Петро І, Катерина II та й пізніші царі, включаючи й радянських генсеків. Скільки цих викрадених або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи треба дивуватися, що у нас відібрали навіть назву нашої держави?

Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні(!) для позначення нашої землі, а не Московії. Про це писав у 1868 р. Михайло Максимович. Він наводить цитати з книг, актів, документів XVI—XVII ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос- за короля Жигимонта III, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 р.).

З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський,

Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила та інші українські діячі. Так писали і в Києві, і у Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла і Москва. Хоча офіційно таку назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку XVIII ст.

Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто "належними до Русі", а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (який? чий? — русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто? — тобто у формі іменника). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).

Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від "московитів", а свою державу — від Московії. Так, Петро Сагайдачний у листі до польського короля 1622 р. писав про "Україну, власну, предковічну вітчизну нашу". Він також вживає словосполучення: "городи українські", "народ український". Цю традицію продовжують інші гетьмани (Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд, вживаючи назву Україна. Уже в Літописі Самовидця (1648—1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; а назва Україна згадується 70 разів.

З XIX ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Нині цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, майбутнього. Тарас Шевченко в одному з листів писав: "на Україну не поїду... там лише сама Малоросія".

Що ж означає назва Україна? Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних, поетичних.

Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А. Веліканова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом "Україна", що означає "земляний пагорб", рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими Предками, вірогідно, ще в І тисячолітті до н. ч.

Проте найближчими в сучасній літературній мові є слова край, країна, що мають первісне значення "рідна земля", або "земля, заселена своїм народом" (за акад. В. Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що загальний іменник Україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс у-(й-) ідентичний сучасному від- корінь -край-; суфікс ин-а (-іп-а), що вживається на позначення простору (наприклад, дол — долина, низ - низина). Отже, Україна — близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто "відділений шматок землі", "відділена частина території племені", "земельний наділ". На думку Сергія ШелухінаЂ, в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово "Україна" набуло нового значення — "князівство". І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська Україна, Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна, Київська Україна тощо. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською Україною, а під владою Польщі — Польською Україною. Землі Закарпаття у складі Угорської держави називалися Угорською Україною. У народній пісні співається:

Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньку шукає.

Як бачимо, "козацькі України" — загальна назва у множині — означає "козацькі землі". Отже, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі й у складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави.

Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі — легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які, ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


3. ЕТНІЧНІТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации