Реферат - Туреччина на початку 21 століття - файл n1.doc

Реферат - Туреччина на початку 21 століття
скачать (165.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc166kb.08.07.2012 15:48скачать

n1.doc


  1. Природно-кліматичні умови.

Туреччина займає територію площею 780 580 кмІ та одночасно знаходиться в Азії та Європі. Азійська частина країни – Анадол (Велика Анатолія, грецькою – «схід Сонця»), становить 97% території, а європейська – Пашаелі, 3% території. Територія Туреччини приблизно нагадує прямокутник витягнутий на 1500 км зі сходу на захід і на 550 км з півночі на південь. Туреччина має спільні сухопутні кордони з Грецією, Болгарією, Грузією, Вірменією, Нахічеванською автономією Азербайджану, Іраном, Іраком, Сирією, що загалом простягаються на 2875 км; протяжність морських кордонів – 8333 км.

В Туреччині переважає гірський рельєф: європейську частину займає горбисте плато висотою біля 1000 м, в азійській частині із заходу на схід простягнулися Понтійські гори на півночі та гори Тавру на півдні з Анатолійським плоскогір’ям між ними. На сході обидва гірські ланцюги змикаються й утворюють нагір’я, де знаходяться найвища точка Туреччини – гора Арарат (5137 м) і витоки рік Тигр та Євфрат.

Клімат Туреччини – середземноморський субтропічний, який із заходу на схід стає більш сухим, у цілому по країні середня температура січня коливається від +5 єС до +15 єС, липня – від + 15 єС до +32 єС.

  1. Демографічна характеристика.

Згідно з переписом, проведеним у 2000 р., населення Туреччини становило 67 844 000 мешканців.

У 1980 р. біля 56% населення Туреччини проживало в сільській місцевості, решта – 44% – в містах. В кінці досліджуваного періоду в рамках цієї роботи, в 2000 р., даний демографічний показник змінився «на користь» міського населення: біля 35% або 23,7 млн мешканців – сільське, біля 65% або 44 млн мешканців – міське, тобто населення країни зазнавало невпинного процесу урбанізації.

Таблиця 1

Процентне співвідношення міського та сільського населення в 1980-2000 рр.

Рік перепису

Міське населення

Сільське населення

1980

43,91

56,09

1985

53,03

46,97

1990

59,01

40,99

2000

64,9

35,1


Поміж 81 ілу (іл – адміністративна одиниця, в минулому – вілаєт) найбільш густонаселеними є: Стамбул – 10 млн жителів, Анкара – 4 млн жителів, Ізмір – 3,4 млн жителів.

Кількість жіночої частини населення в 2000 році становила 33,6 млн, чоловіків було 34,2 млн.

Населення Туреччини відносно молоде. У 2000 р. молодь віком до 14 років становила 20,35 млн, населення віком 64 роки і більше – 3,8 млн, середній прошарок віком від 14 до 65 років – 43,7 млн.


Таблиця 2

Віковий розділ населення Туреччини в 2000р. (в порівнянні з країнами ЄС)(%)

Вік

Туреччина

Країни ЄС

0 – 14 років

30

17,2

15 – 64 років

64,4

67,1

64 роки і більше

5,6

15,7




  1. Мова.

Офіційна мова Турецької Республіки – турецька. Нею розмовляє 90% населення. Інші 10% висловлюються на приблизно 70 мовах та діалектах серед яких арабська, грецька, вірменська.

Впродовж останніх восьми століть турки використовували різні алфавіти: гоктурецький, уйгурський, арабський, латинський. Останній, більш адаптований до турецької фонетики ніж арабський, був введений у 1928 р. Мустафою Кемалем Ататюрком. У 1932 р. за наказом Ататюрка був створений комітет контролю мови, який мав на меті очищення турецької мови від арабських та перських слів. Спілка турецької мови, створена на базі згаданого комітету, зробила великий внесок в написання конституції сучасної Туреччини. У 1983 р. Спілка була об’єднана з Вищим інститутом культури, мови та історії. Завдяки лінгвістичній реформі, започаткованій ще Ататюрком, використання турецьких слів в писемній мові підвищилося з 35-40% у 1932 р. до 75-80% в теперішній час.

  1. Релігія.

Туреччина – єдина мусульманська країна, в якій релігія законодавчо відділена від держави, але свобода віросповідання гарантована кожному мешканцеві країни. Більшість населення сповідує іслам. На середину 90-х р. у країні налічувалося понад 100 000 мечетей, а також 70 000 медресе і курсів із вивчення Корану. Крім того, зареєстровано 321 община – різних християнських течій та напрямків, 36 іудейських синагог – в Стамбулі, Адані, Анкарі, Ізмірі, Чанакалі, Хатаї, Бурсі, Киркарелі. Територія Туреччини, як історична територія Візантії, залишається під юрисдикцією Константинопольського патріархату, резиденція Вселенського Патріарха знаходиться в Стамбулі.

  1. Політичний устрій.

Формально Туреччина є парламентарною республікою. 21 жовтня 2007 р. було проведено референдум по поправкам в діючу конституцію. Поправки змінили порядок обрання та строк повноважень президента, а також строк повноважень парламенту (Велике національне зібрання Туреччини). Згідно з конституцією 1982 р. голова держави – президент – обирається на спеціальному засіданні ВНЗТ (як правило, з членів самого парламенту, старших 40 років) строком на 7 років без права на переобрання. Відповідно до поправок, президент буде обраний шляхом всенародного голосування строком на 5 років з можливістю переобрання ще на один термін. Серед повноважень президента варто виділити його право призначати всіх суддів Конституційного суду, скликати в будь-який момент парламент і засідання уряду та головувати на останніх, право відправляти на повторний розгляд ухвалений парламентом закон, право ратифікувати міжнародні договори, вносити на референдум поправки до конституції. Президент також очолює Раду національної безпеки (найавторитетніші за посадою міністри і керівництво Збройних Сил), що надає рекомендації для першочергового розгляду урядом.

Законодавча влада належить Великому національному зібранню Туреччини – однопалатному парламенту, що складається з 550 депутатів, які обираються на 4 роки (до 2007 р. – на 5 років). За рішенням парламенту депутат, який після виборів перейшов із лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений мандата. Мінімальний прохідний бар’єр для партій встановлений на рівні 10%.

Виконавча влада (реальна) належить уряду – Раді міністрів. Його голова, прем’єр-міністр, призначається президентом з числа депутатів, інші члени уряду – за його поданням, як правило також з парламентарів. Сформований таким чином уряд постає зі своєю програмою перед ВНЗТ для затвердження.

Судова влада в Туреччині розділена на три інстанції: цивільна, адміністративна, спеціальна. Найвищим органом в конституційній сфері є Конституційний суд, в сфері правосуддя по громадянським справам – Касаційний суд, в сфері адміністративної юстиції – Державна Рада, в сфері спеціальної юстиції – Військовий касаційний суд та Військовий адміністративний суд.

Президент Туреччини – Абдулла Гюль.

Прем’єр-міністр Туреччини – Реджеп Тайип Ердоган.

При владі знаходиться консервативна ісламістська Партія справедливості та розвитку.

  1. Економіка.

У 80-х роках минулого століття економіка Туреччини зазнала реформ та на сьогодні характеризується значною частиною приватного сектора з переважанням ринкових відносин. Уряд Ердогана продовжує курс на лібералізацію економіки приватизуючи державні концерни та відкриваючи доступ на внутрішній ринок для іноземних інвесторів.

Частка промисловості в економіці країни складає біля 28%, сільського господарства – 15%, будівництва – 6%, послуг – 51%. В загальному об’ємі промислового виробництва найбільшу вагу має обробна промисловість. Розвинуті текстильна, шкіряна, харчова, хімічна, фармацевтична галузі, енергетика, металургія, суднобудування, автомобілебудування та виробництво електропобутових товарів. Динамічно розвивається галузь туризму.

У 2007 р. ВВП склав $482 млрд., за паритетом купівельної спроможності – $667,7 млрд. ВВП за ПКС на душу населення – $9400, при тому що 20% населення живуть за межею бідності. Згідно з ВВП за ПКС Туреччина знаходилася між Бразилією та Домініканською Республікою. Експорт склав $110,5 млрд., імпорт – $156,9 млрд. В імпорті переважають текстиль та вироби з нього, транспортні засоби, продукція хімічної промисловості, продовольчі товари.

  1. Природні копалини.

Надра Туреччини нараховують більш ніж 100 видів природних копалин. Країна має багато видів рудних, гірсько-хімічних, паливно-енергетичних ресурсів. В першу чергу треба відмітити хромові, вольфрамові, мідні руди, борати, мармур, вугілля. На долю Туреччини приходиться 25% загальносвітових запасів ртуті. Також мається чималий паливно-енергетичний ресурс – нафта, уран, буре та кам’яне вугілля.

  1. Географічні регіони.




У 1941 році, під час 1-го Національного географічного конгресу, Туреччина була розподілена на 7 регіонів:

Східно-Анатолійський;

Центрально-Анатолійський;

Південно-Східно-Анатолійський;

Чорноморський;

Середземноморський;

Егейський;

Мармурноморський.

8.1 Мармурноморський регіон. Він знаходиться на північному заході країни та має площу 67 000 кмІ. Регіон омивається Чорним, Мармуровим та Егейським морями. Проливи Босфор і Дарданелли, що розділяють Азію та Європу, знаходяться саме в цьому регіоні.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 17 365 027 жителів з яких 13 730 962 проживало в містах, 3 634 065 в сільській місцевості.

В регіоні добре розвинена індустрія. Тут виробляються: різноманітна сільськогосподарська продукція, тканини, цемент, папір, нафтохімічні продукти, автомобілі та запчастини до них, електрообладнання, метал, вагони, кораблі.

Регіон, що впродовж віків пережив великі історичні події, є одним з найважливіших культурних і туристичних центрів світу, приваблює своєю природною красотою та великою кількістю історичних пам’яток.

Крім того, в регіоні знаходиться найбільше за населенням, площею, а також з економічної, фінансової, культурної точок зору місто Туреччини – Стамбул.

8.2 Егейський регіон. Він знаходиться на заході країни та має площу 79 000 кмІ.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 8 938 781 жителів з яких 5 495 575 проживало в містах, 3 443 206 в сільській місцевості.

З індустріальної точки зору Егейський регіон знаходиться на другій позиції після Регіону Мармурового моря. В регіоні знаходяться підприємства, що виробляють текстиль, олію, цукор, автомобілі, азот, добувають мармур та сіль.

Головним містом регіону є Ізмір – туристичний, артистичний, культурний, комерційний та індустріальний центр.

8.3 Середземноморський регіон. Він простягається полосою шириною від 120 до 180 км вздовж однойменного моря та має площу приблизно 120 000 кмІ.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 8 706 005 жителів з яких 5 204 203 проживало в містах, 3 501 802 в сільській місцевості.

Головними підприємствами індустрії даного регіону є нафтопереробні, суперфосфатів, чорної та кольорової металургії, текстильні.

Природна краса та багата культурна спадщина Анталії, Кемеру та інших міст притягує тисячі й тисячі туристів щороку.

8.4 Центрально-Анатолійський регіон. Це другий за величиною регіон Туреччини займає територію площею 151 000 кмІ.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 11 608 868 жителів з яких 8 039 036 проживало в містах, 3 569 832 в сільській місцевості.

Промисловість регіону базується на малих та середніх підприємствах, серед яких найрозповсюдженими є килимові фабрики.

Столиця Туреччини – Анкара, знаходиться саме в Центральній Анатолії. Анкара – друге за величиною місто країни. Історія сучасної столиці сягає в ІІІ ст. до н.е. Саме тоді місто було засновано кельтами, які прийшли в Анатолію з Європи через Балканський півострів та протоки. Після кельтів Анкара «пам’ятає» римлян, візантійців, сельджуків, османців.

8.5 Чорноморський регіон. Цей регіон простягається вздовж однойменного моря від кордонів з Грузією на сході до Адапазару на заході та має площу 141 000 кмІ.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 8 439 213 жителів з яких 4 137 166 проживало в містах, 4 301 747 в сільській місцевості. Серед семи регіонів Туреччини це єдиний регіон, де сільське населення перевищує міське.

Промисловість регіону представлена сталеварними підприємствами, теплоелектростанцією, вугільними шахтами, заводами кольорової металургії (виробництво міді), заводами по виробництву сірководню, цукру, паперу, олії, риб’ячої муки, по переробці чаю, лісних горіхів, тютюну.

8.6 Східно-Анатолійський регіон. Це найбільший за площею – 163 000 кмІ та найвищий регіон Туреччини. Середня висота регіону – приблизно 2000 м. Регіон граничить з Грузією, Вірменією, Нахічеванською автономією Азербайджану, Іраном, Іраком.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 6 137 414 жителів з яких 3 255 896 проживало в містах, 2 881 518 в сільській місцевості.

Основними сферами зайнятості населення регіону є виноградарство та туризм (гірськолижні курорти).

8.7 Південно-Східно-Анатолійський регіон. Цей регіон займає територію площею 75 000 кмІ і має спільні кордони з Сирією та Іраком.

Відповідно до перепису 2000 р. населення регіону становило 6 608 619 жителів з яких 4 143 136 проживало в містах, 2 465 483 в сільській місцевості.

На території регіону видобувається нафта та переробляється на нафтоперегінному підприємстві. Також тут представлена текстильна промисловість, машинобудування, сільськогосподарське виробництво.

9. Внутрішньополітичний розвиток у 80-90-х рр. ХХ ст.

12 вересня 1980 р. військове керівництво країни здійснило державний переворот під гаслами боротьби з «правим» і «лівим» екстремізмом та «оздоровлення» суспільного життя. Близько 30 000 осіб було заарештовано, парламент розпущений, діяльність партій і профспілок призупинена, влада перейшла до рук Ради національної безпеки на чолі з начальником генерального штабу генералом Кенаном Евреном. Важливе місце в планах військових займало розроблення нової конституції, що мала краще забезпечити стабільність і ефективність політичного режиму, фактично був проголошений курс на «керовану демократію». Того ж року Європа припинила відносини з Анкарою, а переговори відновилися лише після 1983 р.

Нині чинна конституція (про поправки 2007 р. йшлося вище) вступила в силу після всенародного обговорення 7 листопада 1982 р., тоді ж К. Еврен став президентом Туреччини (до 1990 р.).

У грудні 1982 р. Туреччина пережила банківську кризу під час якої десятки тисяч вкладників втратили свої заощадження.

У квітні 1983 р. Рада національної безпеки затвердила закон про партії, який строго регламентував їхню діяльність і забороняв усі клерикальні організації, а також дублював конституційне положення про те, що наново створювані партії не можуть бути правонаступниками старих. Тому з 15-ти зареєстрованих партій до парламентських виборів 6 листопада 1983 р. було допущено лише три: Партію вітчизни (заснована у травні 1983 р.), Народну партію (в листопаді 1985 р. об’єдналася з Партією соціальної демократії в Соціал-демократичну народну партію) і праворадикальну Партію націоналістичної демократії (у травні 1986 р. саморозпустилася), котрі тоді отримали відповідно 45, 30 і 23% голосів виборців.

Правоцентристська Партія вітчизни залишалася провідною політичною силою країни до середини 90-х рр. минулого століття, здійснювана її лідером – «батьком турецьких реформ» Тургутом Озалом (у 1983 – 1989 рр. прем’єр-міністр, у 1989 – 1993 рр. – президент; 18 червня 1988 р. під час партійного конгресу на нього було здійснено замах ультранаціоналістом, в результаті Т. Озал був легко поранений) політика економічного лібералізму з опорою на приватне підприємництво і ринкові механізми за умілого спрямування ходу перетворень з боку держави дозволила вивести економіку країни з кризи, надати їй динамізму і експортної спрямованості в крупних секторах промисловості, банківській справі, сфері послуг, успішно завершити «зелену» революцію, забезпечити реальне зростання доходів населення (ВНП на душу населення у 1997 р. склав більше $3 тис.) й перехід до конвертованості ліри. Власне протягом зазначеного періоду закінчився процес перетворення Туреччини у сучасну індустріальну державу.

Однак процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, що супроводжували поглиблення економічних контактів із Євросоюзом, викликали стійке несприйняття не лише з боку фундаменталістів, але й широких верств населення. В подальшому щораз очевидніше виявлялися проісламські нахили Т. Озала, котрого в західній пресі називали «найбільшим симпатиком ісламу серед усіх прем’єр-міністрів і президентів Туреччини». Не випадково, коли в меджлісі обговорювалися заходи щодо обмеження фундаменталістського руху, він безапеляційно заявив: «Цей рух виникає не від надлишку свободи, а від обмеження свободи віросповідання». Т. Озал двічі демонстративно здійснив хадж до Мекки, за його урядування було поновлено діяльність раніше заборонених мусульманських сект, відкрито додаткові ісламські факультети при університетах, заняття з релігії стали обов’язковими в початковій освіті, активізувалося будівництво нових мечетей і реставрація старих.

Тому перемога на дострокових парламентських виборах грудня 1995 р. очолюваної Неджметтіном Ербаканом ісламської Партії добробуту (спадкоємниці заснованої ним же у 1970 р. Партії національного порятунку), що виступала під гаслами створення «нового світу і нового ісламського союзу, котрий об’єднає 1,5 млрд. чоловік», стала показовою. Оскільки ПД отримала лише відносну більшість у парламенті (21,3% голосів виборців), Н. Ербакан змушений був утворити коаліцію з праволіберальною Партією вірного шляху президента С. Деміреля (створена у 1983 р. на основі колишньої Партії справедливості). Передбачалося, що посаду прем’єр-міністра будуть почергово займати Н. Ербакан і голова Партії вірного шляху Тансу Чіллер.

За рік урядування Н. Ербакана сертифікати про закінчення офіційних і нелегальних шкіл імамів та мулл одержали більш, ніж півтора мільйони турків, у Стамбулі ісламських училищ і курсів із вивчення Корану стало набагато більше, ніж початкових і середніх шкіл. Військові аналітики підрахували, що за такого розвитку подій уже на початку наступного десятиліття в Туреччині будуть панувати ісламісти, а влада перейде до рук радикалів. До того ж за урядового потурання у країні активізувалися підпільні фундаменталістські угруповання «Нурджулар» і «Хезболлах». Коли стало ясно, що біля третини турецької економіки потрапило під контроль так званого «ісламського капіталу» й нависла пряма загроза трансформації країни в ісламську, теократичну державу на зразок сусіднього Ірану, на політичну арену виступила армія й Конституційний суд республіки як гаранти збереження світського характеру держави.

Сутичка з ісламістами була прискорена виступом іранського посла в Анкарі у лютому 1997 р., коли той закликав турецьку громадськість до запровадження в країні законів шаріату. Вже наприкінці місяця на прохання президента С. Деміреля генштаб Збройних Сил Туреччини в ультимативній формі зажадав від Н. Ербакана відмовитися від здійснюваного ним ісламістського курсу й визнання виключно світського характеру турецької держави. Конфлікт призвів до відставки кабінету Н. Ербакана вже 18 червня того ж року, а за місяць до цієї події Генеральний прокурор Вищого апеляційного суду Вурал Саваш висунув проти Партії добробуту звинувачення в тому, що вона перетворилася на організаційний і об’єднуючий осередок для всіх сил, які виступають проти світських основ держави, закріплених у конституції й освячених ім’ям Ататюрка.

Передчуваючи лихо, ісламісти в середині грудня 1997 р. зареєстрували «запасну» Партію чесноти («Фазилет») на чолі з Реджаєм Кутаном. І дійсно 22 лютого 1998 р. Конституційний суд заборонив ПД і позбавив її лідера Н. Ербакана на 5 років права займатися політичною діяльністю. Після його відставки з посади прем’єр-міністра С. Демірель надав право на формування нового кабінету не своїй колезі по партії Т. Чіллер, котра виявилася причетною до фінансових операцій, а голові Партії вітчизни Месуту Йилмазу, чесність якого в очах народу була поза підозрою, одним із віце-прем’єрів став відомий політик-ветеран, лідер Демократичної лівої партії Б. Еджевіт. Уже в липні 1997 р. попри опір ПД, яка ще мала найбільшу фракцію в парламенті, вони ініціювали прийняття закону про перехід Туреччини від 5-річної до загальної 8-річної світської освіти. Духовні училища і школи з вивчення Корану перейшли під державний контроль. Як зазначив М. Йилмаз, після цього випускники восьмирічки будуть «виявляти більше інтересу до Інтернету й Світу третього тисячоліття, аніж до мороку в паранджі середньовіччя». У відповідь ісламісти вчинили тоді низку терористичних актів, у тому числі спробу замаху на прем’єра.

На парламентських виборах 18 квітня 1999 р. відносну більшість голосів – 22% і 136 мандатів отримала ДЛП Б. Еджевіта, яка поєднувала соціал-демократичну ідеологію з турецьким націоналізмом. Її головним партнером по урядовій коаліції стала центристська Партія націоналістичного руху Девлета Баджехелі (більш відома як партія «сірих вовків», 18% голосів і 130 мандатів), котра з пантюркістських позицій відстоює принцип лаїцизму й виступає за повернення до політики етатизму. До урядової коаліції увійшли й представники Партії вітчизни, що мала 88 депутатських мандатів.

Але фундаменталістська загроза не зникла з політичного життя Турецької Республіки, ісламістська Партія чесноти отримала «почесне» третє місце на виборах 1999 р., одержавши 16% голосів і 110 депутатських місць. Уже на перших пленарних парламентських засіданнях депутати-ісламісти підняли питання про відміну ст. 69 конституції, що дозволяла турецьким судам забороняти шкідливі, на їх погляд, для суспільства політичні партії й організації. Однак проти відміни зазначеної статті різко виступили військові кола, вбачаючи в її збереженні гарантію підтримання політичної стабільності.

Жорстоко відреагував уряд Б. Еджевіта і на діяльність ісламістського підпілля: у листопаді 1999 р. прокуратура визнала антиконституційною організацію «Нурджулар», а в січні наступного року була заборонена «Хезболлах», її лідера Хусейна Веліогли фізично усунули турецькі спецслужби. Однак проблема залишилася відкритою, оскільки, як зазначив свого часу С. Демірель, не можна відняти демократію у народу, вихованого на західних традиціях, але й неможливо прищепити ідею демократії в уми народу, котрий не знає їй ціни.

10. Міжнародне становище у 80-90 рр. ХХ ст.

Фундаментом та джерелом зовнішньої політики Туреччини є принцип Ататюрка «мир в країні, мир у світі». Саме згідно з цими цілями, встановленими Ататюрком, Туреччина розвиває свої відносини з іншими країнами світу, принаймні такою є її офіціальна позиція.

Туреччина приєдналася до Ліги Націй у 1932 р., стала членом ООН з часу її створення (1945 р.), погодилася з Декларацію прав людини в 1949 р., приєдналася до Ради Європи теж в 1949 р., стала членом НАТО в 1952 р., крім того Туреччина є членом ОБСЄ, СОТ, Організації економічного співробітництва чорноморських країн, Організації ісламської конференції.

10.1 Турецько-європейські відносини.

В 70-х рр. минулого століття відносини між Туреччиною та Європейським співтовариством зазнали застою з деяких економічних та політичних причин. Однак процес приєднання до Європейського економічного співтовариства, розпочатий в 1959 р. (з 1963 р. Туреччина є асоційованим членом ЄЕС), відновлюється в 1983 р., а 14 квітня 1987 р. Туреччина пропонує свою кандидатуру в якості повноправного члену.

У грудні 1989 р. Європейська Комісія визнає право Туреччини на приєднання до ЄС, але пропонує дочекатися закінчення процесу його майбутнього розширення і, тим часом, спростити умови ввезення європейської продукції. Починаючи з 1 січня 1996 р. Туреччина відміняє ввізне мито. 12-13 грудня 1997 р., під час Люксембурзького саміту, Єврокомісія розпочинає процес повноправного членства для дев’яти країн-кандидатів, але Туреччина, хоча й виконала поставлені перед нею умови, залишається в стороні від нього.

17 серпня 1999 р. на Північному Заході Туреччини стався землетрус, який забрав біля 17 000 людських життів. 6 вересня 1999 р. міністри закордонних справ країн-членів ЄС, під час своєї зустрічі в Брюсселі, приймають рішення про виділення Туреччині фінансової допомоги.

Голови держав та урядів країн-членів ЄС, підчас свого саміту в Гельсінкі 10-11 грудня 1999 р., погоджуються з кандидатурою Туреччини на вступ у союз.

10.2 Турецько-американські відносини.

До кінця 80-х років ці відносини формувались поділом політичного впливу на Європу між СРСР та США після Другої світової війни і базувались на принципах безпеки та оборони. Політичні трансформації, які простягаються від Центральної Європи до Центральної Азії починаючи з другої половини 80-х років, концентрація на нових регіональних перспективах, які розвиваються Туреччиною в напрямку Балкан, Чорного моря, Кавказу, Центральної Азії та процес лібералізації турецької економіки вимагають пошуку нових довгострокових напрямків зовнішньої політики Туреччини та США. Саме в цих рамках інтенсифікувалися візити між двома країнами з метою формулювання ідей «стратегічного партнерства» – у квітні та вересні 1999 р. президент С. Демірель і прем’єр-міністр Б. Еджевіт відповідно здійснили візити до США, а Б. Клінтон відвідав Туреччину у листопаді того ж року.

10.3 Відносини з мусульманськими країнами.

Турецька Республіка – світська держава. В той же час вона являється активним членом Організації ісламської конференції (ОІК). Історичні і культурні зв’язки існуючі між арабськими країнами, які мають велику вагу в Організації, і Туреччиною, становлять ідеальну базу для плідного партнерства та співробітництва. В Анкарі знаходиться Центр статистичних, економічних та соціальних досліджень мусульманських країн – орган ОІК.

Починаючи з 1984 р. президенти Туреччини головують в Комітеті економічного та торгового співробітництва ОІК (одному з трьох постійних комітетів Організації).

10.4 Турецько-російські відносини.

Для Туреччини Росія завжди була важливим сусідом, особливо починаючи з ХVІІ ст., за царювання Петра І.

У 60-х роках ХХ ст. відносини між Туреччиною та СРСР починають покращуватися після складного повоєнного періоду (Союз вимагав територіальних уступок на сході Туреччини та розміщення своєї бази на турецьких проливах) – останній офіційно відкликав свої претензії.

Під час візиту турецького прем’єр-міністра Б. Еджевіта до Москви у листопаді 1999 р., сторони підписали спільну декларацію стосовно боротьби проти тероризму. Паралельно, обидві країни вирішили співпрацювати в енергетичній сфері.

10.5 Відносини з країнами Центральної Азії.

Незалежність Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Туркменістану, Таджикистану відкрила нові напрямки у зовнішній політиці Туреччини. Зближення Туреччини з цими країнами, з якими вона має історичні та культурні зв’язки, базується на наступних елементах:

Туреччина першою визнала незалежність Центральноазійських країн та встановила з ними дипломатичні відносини.

Найважливіший консультаційний механізм між Азербайджаном, Казахстаном, Киргизстаном, Узбекистаном, Туркменістаном, Туреччиною – саміт глав «держав-тюркофонів». Вперше він відбувся у 1992 р. в Анкарі.

У 1992-2002 рр. інвестиції турецьких підприємств в економіку цих країн становили $4,5 млрд.

Помітними є відносини в сфері культури й освіти. Туреччина розвернула широку програму виплати стипендій студентам Центральноазійських країн де існують турецькі школи, як державні так і приватні. В м. Туркестан (Казахстан) створено Міжнародний турко-казахський університет, в Бішкекі – Турко-киргизський університет.

10.6 Участь в Організації економічного співробітництва чорноморських країн.

Зазначена організація була створена за ініціативи Туреччини, про що було підписано договір у Стамбулі в червні 1992 р. Крім Туреччини до організації ввійшли: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Україна. А у 2003 р. приєдналися Македонія, Сербія, Чорногорія.

Головною метою існування Організації є розвиток торгового, економічного, наукового та технологічного співробітництва між країнами-членами.

Постійний секретаріат Організації розмістився у Стамбулі. У 1993 р. побачила світ парламентська асамблея Організації (міжпарламентський орган).

Фінансовий орган Організації – Чорноморський банк торгівлі та розвитку – був створений у Салоніках. Він забезпечує фінансування спільних регіональних проектів.
Як висновок можна зазначити, що впродовж 80-90 рр. ХХ ст. Туреччина покращила своє економічне становище, підвищила свій авторитет на міжнародній арені, зробила необхідні кроки для повноправного членства в Євросоюзі котрого вона добивалася більше 40 років, але й на сьогоднішній день цієї мети поки що не досягла.

ЛІТЕРАТУРА
Головченко В.І., Кравчук О.А. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океанія: Навчальний посібник. – К.: ЗАТ «Нічлава», 2006. – 336 с.
Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

Dogan K. Turquie – THA: Ankara, 2004 – 523 p.
www.wikipedia.org




Природно-кліматичні умови
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации