Дроздова І.П. Навчальний посібник із курсу Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти - файл n1.doc

приобрести
Дроздова І.П. Навчальний посібник із курсу Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти
скачать (965 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc965kb.06.07.2012 23:34скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6
Тема 8.

1. Основи техніки саморегуляції в професійній діяльності педагога. Майстерність професійно-педагогічного мовлення. Техніка мовлення педагога як необхідна передумова словесної дії. Значення дихання для мовця.

2. Голос як дієвий компонент мовлення.

3. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу.

4. Інтонаційна та образна виразність педагога, засоби її досягнення.

а) функції інтонації, її складові;

б) чинники, що визначають характер інтонації;

в) засоби інтонаційного увиразнення мовлення, наголос як засіб виразності мовлення;

г) виразність мовлення і структурно-інтонаційна організація тексту;

ґ) логічна та емоційна виразність;

д) Міміка і жести як компоненти виразності.
1. Техніка мовлення педагога: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу.

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення – це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інтелектуальне), емоційно-естетичне, спонукальне враження.

Дихання – один із головних життєдіяльних актів людського організму. Його виконує людина постійно, у певному ритмі, незалежно від розумової діяльності (остання, до речі, фізіологічно теж пов’язана з диханням). Але дихання є й основою виголошуваного мовлення: звучання, "голос" мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне – акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, який потребує текст за ідейно-естетичними та іншими настановами.

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, легені, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони повинні бути фізично здоровими, розвиненими. Звичайно, дихання формується з часом, зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основні акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показником характеру дихання – ненавмисне: вдих – видих – пауза; навмисне: вдих – пауза – видих.

Кращим – найповнішим і правильним – уважається змішаний тип дихання: реберно-діафрагмовий, тобто, коли в процесі дихання рухаються і ребра, і діафрагма. Переконатися в цьому можна так: покладемо праву руку на діафрагму, а ліву – на лівий бік грудної клітки; набравши повітря через ніс, злегка затримавши його, промовимо фразу (видихуючи повітря під час промовляння її через рот) – ми повинні відчути рух ребер і діафрагми. Умови правильного дихання такі:

1. Вдихати повітря через ніс слід вільно, безшумно.

2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від "позачергового" вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверховість дихання.

3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря слід економно і рівномірно.

4. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.

5. Вдихати і видихати слід безшумно, непомітно для слухачів, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням. Окрім тренування, необхідно дотримуватися і деяких гігієнічних правил:

  1. не слід читати вголос чи промовляти у душному, із надто сухим повітрям приміщенні;

  2. дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики: сила звуку залежить від якості дихання, яка зумовлена активною роботою реберних, діафрагмових і голосових м’язів;

  3. оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не слід набирати в легені надто багато повітря;

  4. поза повинна бути вільна (рівно сидіти, краще – стояти), грудна клітка не стиснута, голова піднята;

  5. не можна надмірно підсилювати голос – напружувати голосові зв’язки, бо це вимагатиме напруження і від дихального апарату, що призведе до розладу всього апарату мовлення;

6) не слід без належної паузи переходити від афективного до врівні

2. Голос як дієвий компонент звукового мовлення.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, – це „ сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата ” (Словник української мови, т.1, с. 115). Вдихаючи і видихаючи повітря в процесі говоріння, людина змушує голосові зв’язки змикатися і розмикатися. Унаслідок цього з’являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Це – результат складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. Сам голос – слабкий. Щоб він зазвучав, необхідне посилення звуків голосу. Воно здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами, тобто є верхній резонатор (ротова порожнина і ніс) і нижній, грудний резонатор (дихальне горло, бронхи, легені). Отже, звучання голосу, його сила залежить від побудови резонаторів, від того, в якому вони стані і чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежить і тембр голосу, тобто його якість, що відрізняє цього мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів – обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця. Основні властивості голосу такі:

1) повнозвучність – тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності;

2) милозвучність – тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;

3) мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватися і падати тощо;

4) злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;

5) гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від високих звуків до середніх чи низьких і навпаки;

6) висота (звуковисотність) – це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;

7) обсяг або діапазон – тобто кількість доступних для відтворення нот, залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів;

8) сила – це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, визначається тим простором, який звук повинен заповнити;

9) тривалість (темп) – збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Голос – це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тому досконале володіння власним голосом – головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв’язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, самих лише природних даних для цього замало – голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом упродовж тривалого часу.

Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:

  1. Пам’ятаючи, що голосові зв’язки зношуються, виснажуються, не слід їх напружувати чи змушувати працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу.

2. Оскільки краса і сила голосу залежить від органів дихання, гортані та резонаторних порожнин, слід подбати про скоординованість роботи, що можливо насамперед за умови їх доброго фізичного стану (здоров’я).

3. Ураховуючи вікові особливості голосу, зокрема можливі зміни звучання у школярів 11-14 років, не слід домагатися видозмін від звучання голосу, який перебуває у стані фізіологічної перебудови.

4. Кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання треба здійснювати невимушено, без напруження (цим збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, чим можна домогтися переконливості, органічності нашого сприйняття і сприйняття слухача.

5. Оскільки поліпшення тембру залежить і від нашої волі, то вона підпорядковує собі наш настрій, психологічні особливості, фізичний стан тощо.

Щоб мовлене слово досягло мети, воно повинно бути почуте. Отже, говоріння і слухання – акти взаємозалежні, і підготовка до них має бути всебічною.

3. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення ? його визначальна якісна ознака. Дикція ? це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія ? це норми вимови, які діють у певний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як „ манеру вимовляти слова, вимову ” (т.2, с. 216), а слово орфоепія ? як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; вимова слів відповідно до таких правил» (т.5, с.751). А звідси дикція має особистісну характеристику, а орфоепія ? загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні правила з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать якісну чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи сповільнене вимовляння, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні фактори:

а) особливості діалектного мовлення;

б) інтерферентні явища білінгвістичної практики;

в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);

г) індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

ґ) психічний стан мовця, ситуація.

У зв’язку з цим необхідно:

1) контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень („скоромовлення” недопустиме, воно спотворює вимову, чіткозвучність);

2) уникати монотонного мовлення, яке з’являється при „розтягуванні” мовлення;

3) не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у реченнях;

4) пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, з’являються лише внаслідок серйозних тренувань;

5) не допускати манірничання, „фальшивої інтелігентності” у вимові окремих звуків; залишатись у мовленні самим собою, а не копіювати якусь знаменитість чи власного кумира;

6) дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час. До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки характер вимови звука впливає його наголошена чи ненаголошена позиція.

4. Функції інтонації, її складові

Досконале мовлення має бути інтонаційно виразним. Інтонація не належить до тих мовних засобів, які діють у реченні самостійно, тому вона виконує допоміжну функцію. І все ж доречна, вдало вибрана інтонація багато в чому забезпечує ясність, точність, естетичну довершеність мовлення.

У висловлюванні інтонація відіграє надзвичайно важливу роль перш за все тому, що завдяки їй диференціюються речення за метою висловлювання. Порівн.: Він тут. Він тут? Він тут! Однакові за будовою і лексичним складом речення промовляються з різною метою, а тому вони по-різному інтонуються. Якщо ми змінимо інтонацію, тобто одне речення промовимо з інтонацією, характерною для іншого речення, це призведе до спотворення змісту або його руйнування.

За допомогою інтонації можна виділити в повідомленні головне й другорядне. Інтонування, що не відповідає змістові, призводить до неточності мовлення. Інтонація допомагає також точно визначити зміст речення та комунікативний намір мовця, тобто все те, що мовець хоче чи вважає за потрібне висловити.

Інтонація може передавати ставлення мовця до змісту висловлювання. Отже, інтонація – важливий чинник формування змісту висловлювання. Саме тому цей важливий феномен усного мовлення потребує детального вивчення.

Складові інтонації. Інтонація – це складний комплекс взаємопов’язаних елементів, до яких, зокрема, належать:

Кожен із цих складників відіграє свою роль у формуванні інтонаційного забарвлення.

Розглянемо дію цих елементів на прикладі наведених вище речень.

Висота тону може змінюватися у напрямку підвищення або зниження. Наприклад: Він тут. У цьому реченні висота тону змінюється у напрямку зниження. Другий приклад: Він тут? Висота тону питального речення змінюється у напрямку підвищення. Ці зміни створюють своєрідну криву, яку називають мелодикою. Мелодика мовлення має національну специфіку. У кожній мові є свої типи мелодики, які можна виділити залежно від напрямку зміни висоти тону.

Фразовий наголос падає на слово (або словосполучення), яке передає найважливішу інформацію. У наведених прикладах ми можемо побачити зміну місця фразового наголосу, залежно від зміни мовленнєвої ситуації, яка й визначає найголовніше слово в реченні: Хто поїхав до Києва? Петро поїхав до Києва. /Куди поїхав Петро? ? Петро поїхав до Києва.

З допомогою паузи здійснюється членування речення на певні частини, наприклад: На попередній лекції/ми розглянули тему «........». Паузи можуть бути фізіологічними, тобто такими, які викликані необхідністю вдихнути повітря. Крім того, паузи відбивають логічну завершеність думки, що найчастіше спостерігаємо на межі речень. Паузи можуть також служити засобом виразності.

Від тембру голосу залежить інтонаційна своєрідність мовлення. Тембр – це індивідуальне звучання голосу, особливе забарвлення, завдяки якому можна передати різні емоційні стани (радість, сум, байдужість, схвильованість, гнів, відчай тощо), а також різні прояви характеру (м’якість, твердість, чуйність, невблаганність, ніжність, товариськість, упертість, упевненість, невпевненість тощо). Сукупність тембрових відтінків звучання дозволяє відрізнити один голос від іншого.

Темп це швидкість мовлення, прискорення чи сповільнення окремих його фрагментів. Темп мовлення виявляє себе і в тривалості звучання окремих слів, складів, і в тривалості пауз.

Перелічені складники інтонації взаємопов’язані один з одним. У кожному конкретному реченні більшою або меншою мірою виявляється дія кожного з них.

Чинники, що визначають характер інтонації

В інтонації можна виділити своєрідні нашарування, пов’язані з індивідуальними, універсальними, національними та стильовими особливостями мовлення.

Інтонація ? це видозміни висоти звучання, сили, темпу голосу, членування мовлення паузами (логічними, психологічними, граматичними, логіко-граматичними) у процесі розгортання мовлення. Словники лінгвістичних термінів подають таку диференціацію інтонаційних засобів:

інтонаційно-акцентний (що належить до тону і сили);

інтонаційно-мелодійний (що належить до явищ висоти тону, мелодики, інтенсивності, темпу);

інтонаційно-синтаксичний (акцентно-інтонаційні способи членування висловлювання і вираження синтаксичних відношень);

інтонаційно-смисловий (при якому інтонація є засобом семантичного членування, об’єднання й виділення синтаксичних послідовностей). Інтонація – це явище індивідуальне, а тому надзвичайно цінне, що підкреслює, увиразнює унікальність особистості, її неповторність. Саме індивідуальність інтонації дозволяє впізнати голос людини за відсутності зорового сприймання. Точно відтворити чиюсь інтонацію практично неможливо, оскільки вона належить людині так само, як колір очей, постава, хода тощо. Інтонацію можна збагатити різними відтінками, увиразнити, вдосконалити, але у своїй основі вона залишається такою, яка притаманна саме цій людині. Індивідуальність інтонування в мовленні залежить від багатьох чинників життя людини: віку, статі, освіти, професії, виховання, темпераменту, емоційно-психічного складу, рівня артистичності та ораторських здібностей, умов життя, стану голосового апарату тощо. Оскільки в інтонації дуже багато індивідуального, дуже важко здійснювати її дослідження.

Незважаючи на індивідуальність інтонування варто зазначити, що воно орієнтоване на зміст висловлювання, ситуацію і стиль спілкування, комунікативний намір мовця. Тому існують загальноприйняті вимоги до інтонаційного оформлення речень.

Інтонація пов’язана також зі стилем мовлення. Можна досить легко вирізнити і відтворити інтонацію розмовного мовлення та інтонацію, з якою читається наукова доповідь, інтонацію агітаційно-пропагандистської промови й інтонацію статистичного звіту. Використання однієї замість іншої може спотворити зміст або мати комічний ефект.

Рухливим вважається таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого (плавність, навіть наспівність, легко переходить у стрімкість, уривчастість чи навпаки), при цьому зберігається виразність і правильність вимови.

Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень від основного тону, у змінах тембру відповідно до вимог – логічних і художніх – певного тексту.

Інтонаційна виразність мовлення є надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними і психологічними важелями. Таким чином, інтонація – це своєрідне поєднання індивідуальних, універсальних, національних та стильових ознак. Повна реалізація мовцем цих ознак забезпечує точність, виразність, емоційність мовлення.

Засоби інтонаційного увиразнення мовлення. Наголос як засіб виразності мовлення.

Дуже важливо, щоб мовець, особливо викладач, був обізнаний з інтонаційними особливостями мовлення, міг правильно відтворити необхідну інтонацію, легко змінити її у разі потреби. Викладачеві досить часто доводиться бути актором і грати ту роль, яка відповідає навчальній чи виховній меті. Тому треба володіти своїм голосом, інтонацією, надаючи їм того забарвлення, якого потребує ситуація. Інтонація викладача вищої школи у багатьох випадках має бути не тільки контрольованою, а й служити засобом емоційного впливу на студентів. Досить часто буває так, що сприйняття інтонації випереджає розуміння змісту висловлювання. Слухач спочатку реагує на тембр голосу, своєрідність інтонування, а потім сприймає зміст й осмислює його.

Викладач повинен знати обов’язково мету свого висловлювання, перш ніж виголошувати фразу (що саме необхідно передати, якого результату досягти, ? інформувати, переконувати, похвалити, покарати, підтримати, заперечити, погодитись тощо). Також треба чітко визначити, яка частина цього наміру реалізується словесними, а яка – інтонаційними засобами. Наприклад, якщо мовець має намір висловити докір співрозмовникові, то це він може зробити, використавши багатослівний монолог або ж коротку репліку з відповідним інтонуванням. Як показує практика, нерідко саме другий шлях виявляється ефективнішим і здатним викликати потрібну реакцію співрозмовника, коли мова йде про прийоми інтонаційного увиразнення мовлення (зміни тембру мовлення, варіювання мелодики, уповільнення або прискорення темпу мовлення, логічний та інші наголоси тощо).

Значну частину праці педагога становить публічне мовлення (читання лекцій, монологічне мовлення викладача під час пояснення нового матеріалу, виступи перед студентами тощо), тому воно має бути інтонаційно яскравим. Отже, в міжособистісному спілкуванні та публічному мовленні доводиться вдаватися до різноманітних прийомів виразного інтонування.

До таких прийомів належать:

1) зміни в тембрі голосу. Це найефективніший засіб, який дозволяє передати емоційні компоненти комунікативного наміру мовця. Практично кожна людина може надати своєму голосові різноманітних відтінків: підкресленого спокою, байдужості, розважливості, суворості, вимогливості, ніжності, лагідності, насмішкуватості, зверхності, співчуття тощо. Викладач постійно перебуває в ситуації, коли йому доводиться виявляти свій емоційний стан. Ефективність емоційних проявів, їх реалізація не завжди може бути забезпечена змістом мовлення. За допомогою того чи іншого тембрового забарвлення можна передати емоційну оцінку ситуації, яка або збігається зі змістом висловлювання, або суперечить йому. Наприклад, Ну й молодець! Може бути промовлено з інтонацією схвалення. У такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, підсилюється завдяки відповідному темброві та іншим елементам інтонування. Це ж речення може бути промовлене з іронією, незадоволенням або навіть обуренням – у такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, суперечитиме інтонації. І, як бачимо, емоційна оцінка, виражена тембром голосу, виявляється сильнішою за лексичне значення, оцінний зміст якого може бути повністю зруйнованим унаслідок відповідного інтонування;

2) варіювання мелодики, яке здійснюється в межах тих інтонаційних типів, які характерні для кожної мови. Середній рівень уважається нейтральним, хоча і для нього можливі прояви експресивності. Такий тон прийнятний для розмовного мовлення, позначеного рисами стриманості, а також для наукового та офіційно-ділового стилів. Більш низький рівень тону пов’язаний з настроєм серйозного роздуму, самоаналізу, а також суму, депресії тощо. Високий тон характерний для схвильованого, радісного, урочистого мовлення, сповненого яскраво виражених емоцій: захоплення, радості, здивування і водночас гніву тощо. Варіювання мелодики є доцільним прийомом у будь-якому типі мовлення: у виразному читанні, публічному виступі, а також у процесі педагогічного спілкування;

3) наголошування, яке є ефективним засобом грамотного і виразного інтонування.

Для досягнення виразності мовлення слід не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідим, рівним; у морфологічному аспекті – нерухомим чи рухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закритим-відкритим та ін. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним. У поезії, наприклад, наголос буває ритмічним – як засіб організації віршового ритму, і надсхемним (вставним) – з’являється у слабкому місці вірша з логічних причин.

За роллю в звуковій організації мовлення розрізняють функціональний наголос, що бере безпосередню участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові.

Основні функції наголосу такі:

1) об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

  1. розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов із фіксованим наголосом); цю роль виконує і логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби; теж –те ж);

  2. словорозрізнювальна - розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му ^ка - мука // за ^мок - замо >к;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів (сто'рони - сторони'; но 'ги - ноги').

Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи про себе зразків – мовлення оточення, мовлення письменника, його твору та зі словників, у першу чергу орфоепічних. Головний акцентуаційний закон полягає в чіткості звучання слова: наголос у слові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова.

Друге правило полягає в тому, що всі власні назви іншомовного походження зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. Це особливо стосується тих мов, що мають постійно фіксований наголос: фр. – на останньому (Барбю 'с, Стенда’ ль), англ. ? на першому складі (Га 'млет, Ба’^йрон, але Шекспі’р).

Отже, акцент – засіб виразності мови і мовлення, без якого неможлива їх евфонічна і смислова довершеність. Щоб володіти цим засобом, необхідно знати діючі акцентуаційні норми та окремі явища історії наголошування слів (хоча в наукових розвідках здебільшого констатується норма, а не з’ясовується її причина).

Виразність мовлення і структурно-інтонаційна виразність тексту

Виразним уважаємо мовлення, яке за допомогою відповідних засобів, прийомів викликає особливий інтерес, посилену увагу співрозмовника до змісту і форми мовлення, формує відповідну почуте (прочитане).

Однією з умов, за яких виникає зацікавлення, є особливість структури мовлення: його ритм, мелодія, темп, інтонування, паузи, тембр. Виразність мовлення на інтелектуальну, психологічну чи емоційну реакцію формується:

  1. ситуацією спілкування;

  2. структурними стилями мови.

Ситуація спілкування сприяє формуванню індивідуальності, самобутності мовлення конкретного мовця у типовій для всіх членів суспільства (або значної їх частини) життєвій сфері. Наприклад, виразність мовлення батьків із дитиною, яка тільки починає говорити, не однакова з тією, де спілкуються батьки з підлітком; виразність мовлення викладача вищої школи відрізняється від виразності політичної промови чи дипломатичного діалогу.

Виразність мовлення буде досягнута тоді, коли:

  1. людина мислить самостійно, не за шаблоном, змушує власну свідомість постійно працювати;

  2. мовець має щирий інтерес до того, про кого чи про що говорить або пише, коли він поважає і тему, і тих, для кого її повідомляє;

  3. автор мовлення добре знає мову, якою говорить (пише), всі її рівні, стилістичні ресурси;

  4. мовець цілеспрямовано добирає найбільш виразні саме в даній ситуації мовлення мовні засоби.

Логічна та емоційна виразність

Логічна виразність пов’язана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку. Така виразність мовлення залежить не тільки від розташування основних і побічних логічних наголосів, а й від зв’язку ідей, від запитань і відповідей (результатів думки).

Розділові знаки, поставлені за законами граматики, не завжди відповідають логіці мовлення (фрази) – логіка нерідко вимагає розділових знаків, з якими граматика не погоджується. Вирази у дужках читаються у зниженому тоні стосовно основного тексту, отже, контрастують з інтонацією основного речення. Початок вставних слів і виразів різко знижений за мелодією, кінець їх поступово підвищується і досягається тієї висоти, на якій було перерване основне речення.

Знак питання потребує особливого підвищення тону на слові, на яке падає логічний наголос і яке містить суть запитання. Стверджувальна відповідь на запитання, коли вона виражається фразою, починається пониженим тоном, потім тон зростає, далі спадає. Якщо ж відповідь однослівна, то наголошений голосний у цьому слові дещо подовжується.

Знак питання вимагає значного підвищення тону. Ще більше його підвищуємо в окличних фразах – адже ці два знаки передають на письмі внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес посилення розуміння змісту.

Найбільше зниження тону позначається крапкою, менше зниження ? двокрапкою, ще менше – крапкою з комою, а ще менше ? комою. Двокрапка як знак логічного поділу мовлення майже не відрізняється за паузою від крапки з комою, інтонація обох частин, на які вона ділить фразу, рівна, тон пояснювальний, тлумачний.

Три крапки (уведені в XIX ст.) передають на письмі несподівану або зумисну перерваність мовлення, незакінченість думки через невпевненість або незнання мовцем цього кінця.

Тире означає паузу на місці пропущеного слова або паузу перед уточнюючим словом чи реченням, при вставному реченні.

При членуванні мовлення на значні частини (речення-фрази, періоди, надфразні єдності) зміна основного тону повинна підтримуватися значною паузою, яку прийнято називати тональною.

Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за смислом. Тривалість такої паузи залежить від того, якої саме значеннєвої сили і сили звучання ми хочемо надати слову.

Логічне розповідне мовлення характеризується паузами, вольове мовлення наголосами, афективне – мелодією. А темп мовлення має допоміжну функцію, яка є максимальною в афективному мовленні, мінімальною – в логічному мовленні (в емоційному темп повільний, він творить ритмічний малюнок слова).

Наголошення слів може бути:

1) висотним – коли потрібне слово виділяється більш високим або нижчим тоном порівняно з тоном ненаголошених слів у реченні (логічний наголос буває сильним, слабким і середнім);

2) темповим – коли наголошуване слово промовляється повільніше або швидше за інші слова у фразі;

3) силовим – коли наголошення здійснюється вольовим підкресленням провідного за змістом слова;

4) паузовим – коли слово виділяється (наголошується) за допомогою паузи перед ним, тобто більшого (тривалішого) відокремлення його від інших слів (логічні паузи групують слова за змістом у межах фрази, надфразної єдності).

Таким чином, логічна та емоційна виразність мовлення – надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними психологічними важелями. Цей механізм безвідмовно працюватиме, якщо мовець матиме натренований на мовлене слово слух, психологічно настроєний на сприйняття цього слова, не залишиться до нього байдужим і якщо володітиме різноманітними і точними засобами, необхідними для смислової виразності (логічної, емоційно-експресивної).

Серед інтонаційних є риси, які виражають національну специфіку кожної мови. Вони пов’язані з особливостями граматичної структури мови, зокрема, синтаксису. Національна самобутність інтонації досить помітна, коли порівняти усне мовлення носіїв різних мов. Так, українську мову в світі називають мелодійною, співучою.

Отже, логічна та інтонаційна виразність мовлення невіддільні від національної специфіки організації мовлення та його індивідуальної реалізації. Характер логічного і фразового наголосів у межах такту (об’єднання за змістом слів у фразі в ритмічні групи, які виділяються між двома паузами; у межах цієї фонетико-синтаксичної єдності пауз немає) залежить від організації (змісту) тексту і від темпераменту мовця. Не можна нехтувати і часом звучання, дбаючи про виразність: активно сприймається інформація дорослою людиною лише близько години – потім інтерес знижується, засоби виразності не „ працюють ”. Час звучання є не лише умовою, за якою відбуваються тональні та силові зміни інтонації, а й сам становить змінюваний компонент, що впливає на структурно-семантичний характер висловлювання. Велике значення має наявність чи відсутність у мовця внутрішнього бачення, що контролює інтонацію й емоції, які диктують міміку і жести.

Міміка і жест як компоненти виразності

Виразність мовлення ? це ознака його культури, ознака етики мовця. Культура слова ? це мистецтво, оволодіти яким може той, хто зуміє органічно поєднати текст (матеріальне вираження думки ) з почуттями, переданими ним, тобто оволодіє мовною системою, механізмом інтонування (мелодією, наголосом, темпом, паузами) та позамовними засобами увиразнення, підсилення емоційності: мімікою і жестом.

Міміка ? це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини; один із важливих елементів акторського мистецтва.

Жест ? рух тіла чи рух, який супроводжує людську мову або замінює її. Так теоретично, а практично – мовлення людини було б схоже на роботу хоч досконалого, та все ж механізму, якби не відзначалося мелодикою і не оживлювалося мімікою та жестом. Тому ніякий записуючий пристрій не замінить живого спілкування, "споглядання" співбесідника. Мовець (лектор, викладач, читець) існує не сам по собі ? він невіддільний від предмета мовлення, підпорядковує слово задумові ? підтекстові, задля якого почав говорити. У зв’язку з цим мовець повинен вільно володіти текстом, знати його напам’ять, щоб очі й руки були вільними. Ось що писав М.Ломоносов: „Стосовно положення частин тіла, то під час звичайного слова, де не зображуються ніякі пристрасті, стоять обдаровані ритори прямо і майже ні до яких рухів не вдаються, але коли щось сильними доказами доводять і як стрімкі чи ніжні фігури мовлення своє пропонують, тоді зображують його одночасно руками, очима, головою і плечима ...”

Розрізняють жести рук, жести голови і жести тулуба. Жести бувають умовні – застосовувані у певних народів, груп людей (наприклад, кивнути головою зверху вниз у східних слов’ян означає „так”, а у болгар – „ні”; жести ці механічні: потиск рук при зустрічі, тупання ногою від злості, капризуючи і под.), і неумовні – прийняті всіма без попередніх пояснень. Жести вертикальні стверджують, горизонтальні – заперечують. Серед неумовних жестів виділяють: вказівні (вказують на предмет); описуючі (вимовив „кавун” – і описав рукою коло; сказав „душею відчуваю” – і поклав руку на серце); зображуючі (моління, благання, жести пантоміми та ін.); емоційні (передають різноманітні почуття: гнів, розпач, розгубленість, безпорадність, радість і т. д.); ці жести вважають психологічними – вони подвоюють смисл, тісніше пов’язані з підтекстом, аніж із текстом; ритмічні (зливаються з ритмікою звука, слова, підкреслюють не окремі моменти мовлення, а весь його ритм – відбивання такту маршового тексту, жест – диригент при скандуванні слів та ін.). Жести повинні бути естетичними, вони – елемент загальної культури людини.

Міміку також уважають жестом. Узагалі вона ще не описана як засіб виразності звукового мовлення, можливо, через те, що важко чітко розмежувати жести і міміку. Крім того, жест і міміка, як правило, працюють у парі.

Досягнення виразності педагогічної техніки – лише одна зі сходинок до педагогічної майстерності. Наведені техніки спілкування, схарактеризовані прийоми – це лише ключі для розкриття студентів до взаємодії. Потрібний ключ слід ще підібрати, треба бути творчими педагогами!
Тема 9.

1. Формування професійної культури сучасних спеціалістів.

2. Професійне самовиховання педагога. Педагогічний контакт як досягнення взаєморозуміння, спільних поглядів і взаємодії у вирішенні педагогічних завдань. Рольові позиції педагога у контакті.
1. Формування професійної культури сучасних спеціалістів.

У формуванні особистості педагога є два головних аспектипрофесійний і культурний. Вищий навчальний заклад покликаний давати не тільки знання, а й формувати особистість, індивідуальність. Культурний педагог ? це не взірець формально-етикетної шляхетності, а інтелігентна людина за своєю найвищою духовною сутністю із творчим і гуманним способом світобачення і світосприймання. Саме культура є підґрунтям формування особистості викладача, який, зі свого боку, здатний виховувати особистість. Тільки у культурному середовищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мислити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потребує суспільство і вища школа зокрема.

Головним джерелом культури є діяльність людини. Культура включає в себе способи і результати діяльності людини, культура також розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і ретранслятором, культура – специфічно людський спосіб буття, який визначає весь спектр практичної і духовної активності людини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Отже, людина культури – це гуманна особистість, яка володіє творчими здібностями, віддана своїй справі, захоплена нею, така людина мислить альтернативно, це незалежна особистість, здатна до самовизначення у світі культури. Духовна культура є епіцентром особистості. Духовність і духовна культура є підґрунтям професійної культури спеціаліста, яке знаходить своє відображення у професійній діяльності. Професійна культура розглядається як певний ступінь оволодіння професією, тобто способами і прийомами вирішення професійних завдань на основі сформованості духовної культури особистості. Отже, можна простежити такий ланцюжок: духовна ? професійна ? педагогічна культура. Виділення педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлена специфікою педагогічної діяльності викладача, спрямованої на формування особистості, здатної у майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспільства.

Встановлено, що педагогічна культура діалектичне пов’язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оскільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе.

У навчально-виховному процесі вищого навчального закладу головним засобом передачі культури, духовних цінностей є неповторна індивідуальність викладача як носія культури і суб’єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю студента, яка постійно змінюється і збагачується. Оскільки об’єктом педагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування найбільшою розкішшю на світі, але для педагога спілкування ? це професійний обов’язок. З одного боку, культура неможлива без спілкування, з іншого ж – гуманістичний зміст спілкування, людяність стосунків є найбільш повним вираженням культури. Педагогічна культура викладача є феноменом вияву викладачем власного «Я» у професійно-педагогічній діяльності.

Отже, складові педагогічної культури – науковий світогляд, наукова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності, природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічний такт), прагнення до самовдосконалення. Як писав Адольф Дистервег, «як ніхто не може дати іншому того, що не має сам, так не може розвивати, виховувати й навчати той, хто сам не розвинений, не вихований, не освічений».

2. Професійне самовиховання педагога. Педагогічний контакт як досягнення взаєморозуміння, спільних поглядів і взаємодії у вирішенні педагогічних завдань. Рольові позиції педагога у контакті.

а) Самовиховання викладача.

Самовиховання це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети.

Для педагога робота над собою – необхідна передумова набуття і збереження професіоналізму. Це цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній викладач з об’єкта виховного впливу („Я – студент, хай мене вчать”) перетворюється на суб’єкт організації власної життєдіяльності („Я – майбутній спеціаліст, готую себе до цього”): самостійно обирає мету самовдосконалення, постійно аналізує здобутки професійного зростання, займається самоосвітою. Без такої роботи розвитку власної майстерності не уявляли собі навіть найталановитіші педагоги. А. Макаренко неодноразово наголошував: «Майстром може стати кожний, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме»; «Кожен з вас, молодих педагогів, буде неодмінно майстром, якщо не покине нашої справи, а наскільки він оволодіває майстерністю, – залежить від власної наполегливості».

З чого починається самовиховання вчителя, викладача, педагога ? З усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і реальними можливостями.

Мотивом – збудником роботи над собою є розуміння невідповідності між «Я-реальним» та «Я-ідеальним». Це можливо в тому разі, якщо у майбутнього викладача є професійний ідеал і здатність до самопізнання.

Самопізнання як процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості – складна психологічна дія, якої треба спеціально вчитися. «Пізнай себе – і ти пізнаєш світ», – говорили древні мудреці, підкреслюючи важливість і складність цього процесу.

Яким чином людина пізнає себе? Через самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання, самопрогнозування.

Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; полягає у зіставленні того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зроблено, у виокремленні певних рис, якостей для докладного вивчення. Здійснюючи самоаналіз, викладач критично оцінює себе: успіхи спілкування на лекціях та практиках у вищій школі, бере до уваги свій попередній досвід, дивиться на себе очима своїх студентів, інших викладачів. Констатація різних позицій щодо окремих якостей особистості і професійної позиції у цілому (ставлення до людини, відповідальність, ініціативність, здатність впливати на інших тощо) дає уявлення про реальну перспективу розвитку, яку слід сприймати неупереджено. На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості, що містить поряд зі знанням про себе оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Важливою є вимога до самооцінки – її адекватність реальному рівневі розвитку. Небажана як завищена, так і занижена самооцінка. Крім здійснення аналізу й оцінки, слід уявити результат у певних ситуаціях діяльності, розробляючи можливі варіанти поведінки, а також передбачаючи можливий ефект діяльності. Таке самопрогнозування як відображення у свідомості «Я – у майбутньому» доповнює картину самопізнання характеристикою особистості з урахуванням життєвих планів.

Отже, початок самовиховання викладача можливий за потреби у нього змінити позицію студента на позицію спеціаліста, за потреби у самовдосконаленні. Професійний ідеал у зіставленні з розумінням своїх можливостей спонукатиме до вдосконалення. Обмірковуючи свій шлях до ідеалу, аналізуємо поелементно наші реалії, обираючи для активного впливу риси професійного обличчя, які потребують розвитку. Так, зробивши на підставі аналізу висновок, що найневідповіднішою рисою у нашій професійній характеристиці є невпевненість у собі, яка дестабілізує поведінку на людях, гальмує активність, ми повинні усвідомити, визнаючи цю рису в собі і відчути своє ставлення до поведінки, обтяженої невпевненістю. Самопрогнозування як вироблення установки на самостійну роботу накреслить нам картину зміни нашої поведінки і ставлення. Усе в комплексі може бути поштовхом до послідовної роботи над собою: пошуку шляхів, засобів самовиховання та організації досвіду опадання різними прийомами подолання негативного стану.

Як бачимо, головне у викладача ? потенціал його здібностей, цінностей, чи є в нього за словами В.Сухомлинського, спрямованість на людину, здатність поважати і любити іншого, бути природним, щирим, через правильну контактну взаємодію.

Контакт у педагогічному спілкуванні – це особливий стан єднання педагога та студентів, який характеризується взаєморозумінням, співпереживанням, готовністю до взаємодії.

Ознаками того, що в процесі спілкування у викладача є контакт зі студентами, є:

- взаємне особисте сприйняття викладача і студентів, відкритість у стосунках і відвертість у висловлюваннях;

- згода з головними змістовими положеннями взаємодії: сприйняття думок педагога та студентів, як значущих, розвиток їх у подальшому спілкуванні;

- єдність оцінних суджень;

- наявність емоційного резонансу;

- збереження інтересу до подальшої взаємодії;

- високий рівень контакту очей у бесіді;

- узгодженість поз, міміки та інтонації у спілкуванні.

Досягнення контакту як психологічної згоди можливе за умови, коли педагог вибирає доцільну рольову позицію, що приймається партнером у конкретній ситуації. Позицією у спілкуванні називатимемо стійку усвідомлену сукупність ставлень викладача до студентів, що реалізуються в процесі взаємодії.

Глибше усвідомити позицію у спілкуванні дає змогу, за визначенням відомого педагога В.Кан-Калика, театральна педагогіка (наприклад, пристосування, прибудова).

Пристосування в педагогічному спілкуванні розглядається як система прийомів (психологічних, мімічних, пантомімічних, мовних, рухових тощо) для організації структури спілкування, адекватної завданню, що вирішується.

Прибудова – мимовільне пристосування людиною свого тіла для впливу на зовнішній об’єкт, що підпорядкувати його своїм потребам. Отже, прибудова стає зовнішнім виявом рольової позиції у контакті.

Урахування рольової позиції викладача особливо важливе в організації індивідуальної бесіди. Брак контакту через неузгодженість настанов у взаємодії руйнує атмосферу взаємосприйняття і перекреслює можливість подальшого продуктивного спілкування.

Тема 10.

1. Самоактуалізація особистості. Педагогічне спілкування як діалог.

2. Стилі і моделі педагогічного спілкування як вияв характерних особливостей взаємодії. Моделі спілкування педагога.

3. Майстерність спілкування в процесі лекційного викладу матеріалу. Монолог як прихований діалог.
1. Самоактуалізація особистості. Педагогічне спілкування як діалог.

Педагогічне спілкування ? це професійне спілкування викладача з усіма учасниками навчально-виховного процесу, яке спрямоване на створення оптимальних умов для здійснення мети, завдань виховання і навчання.

Культура педагогічного спілкування включає загальну культуру людини, психолого-педагогічні знання, вміння та навички, відповідний емоційний настрій та спрямованість педагога на ефективну діяльність.

Стадії педагогічного спілкування: моделювання майбутнього спілкування; початок взаємодії; корекція і уточнення прийомів впливу, вербальне та невербальне спілкування; керування спілкуванням і корекція; аналіз здійсненої системи спілкування; моделювання майбутньої діяльності. «Мистецтво і майстерність виховання полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає, істоті, яку ми творимо...» (В.Сухомлинський).

Функції педагогічного спілкування:

  1. інформаційно-комунікативні;

  2. регуляційно-комунікативні (регулювання поведінки);

  3. афективно-комунікативні (визначення, вплив емоцій людини).

Прояв функцій спілкування на різних етапах навчально-виховного процесу.

2. Стилі і моделі педагогічного спілкування як вияв характерних особливостей взаємодії. Моделі спілкування педагога.

Стиль педагогічного спілкування – прояв педагогічної техніки (методики) у взаєминах. Залежить від особистих якостей людини, загальної культури, професійної компетенції, педагогічної інтуїції.

За В.Кан-Каликом, структура професійно-педагогічного спілкування включає:

  1. прогностичний етап (моделювання майбутнього спілкування з аудиторією);

  2. комунікативний етап (організація спілкування на початку навчально-виховного заходу ? комунікативна атака);

3) управлінський етап (безпосереднє спілкування протягом навчально-виховного заходу);

4) заключний етап (аналіз перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування).

Класифікація: демократичний, авторитарний, ліберальний, змішаний стилі.

Характер спілкування вихователя з вихованцем визначає основні стилі його роботи – авторитарний, демократичний і ліберальний.

авторитарний стиль дає змогу підтримувати високий рівень дисципліни та результативності навчального процесу, проте лише за умови постійного демонстрування влади викладача;

– зовнішні показники дисциплінованості та конформності студентів не завжди є виявом злагоди, а внутрішній психічний конфлікт, підґрунтям якого є притлумлений протест проти диктату викладача, часто сублімується в різноманітні форми девіантної та антисоціальної поведінки молодої особистості.

Демократичний стиль виявляється в опорі педагога на навчальний колектив, у намаганні зацікавити вихованців навчально-пізнавальною діяльністю, заохоченні їхньої ініціативи та самостійності. Пропонують три головні умови підтримання викладача демократичних взаємин зі студентами:

– викладач є зразком, прототипом дорослості, гідною моделлю для самоідентифікації студентів;

– викладач виконує скоріше функцію арбітра, ніж судді, він не перешкоджає формуванню позитивного «Я-образу» студента й уникає засудження незадовільних вчинків «із висоти кафедри»;

– викладач допомагає молодим людям усвідомлювати власні дії, обмірковувати їх і передбачати можливі наслідки.

Існує й інша класифікація: активно-позитивний, ситуативний, пасивно-позитивний, пасивно-негативний, активно-негативний.

Найбільш оптимальний і водночас найскладніший стиль, безперечно, ? демократичний.

Також можна визначити стилі ставлення педагога до колективу: стійко-позитивний, пасивно-позитивний, нестійкий, ситуаційно-негативний, стійко-негативний.

На основі стилю роботи і ставлення педагога до колективу виокремлюють такі стилі педагогічного спілкування:

– спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю;

– спілкування на основі дружнього ставлення;

– спілкування-дистанція;

– спілкування-залякування;

– спілкування-загравання.

Стиль спілкування визначає три типи викладачів: «проактивний», «реактивний» і «надактивний». Перший – ініціативний в організації спілкування, індивідуалізує свої контакти з вихованцями, його настанова змінюється відповідно до досвіду. Він знає, чого хоче, і розуміє, що в його поведінці сприяє досягненню мети. Другий – також гнучкий у своїх настановах, але внутрішньо слабкий. Не він особисто, а вихованці диктують характер його спілкування з навчальним колективом. У нього розпливчасті цілі та відкрито пристосувальна поведінка. Третій – схильний до гіпертрофованих оцінок своїх учнів і вибудовування нереальних моделей спілкування. На його думку, коли студент активніший від інших – він бунтар і хуліган, а коли пасивніший – ледар і нероба. Видумані ним же оцінки змушують такого педагога діяти відповідним чином: він час від часу впадає в крайнощі, підпорядковуючи своїм стереотипам реальних студентів.

Такт (доторкання) – норма прояву моральності в спілкуванні. Педагогічний такт форма функціонування педагогічної етики, норма моральної поведінки викладача.

Вимоги педагогічного такту: максимум інформації про педагогічну ситуацію; уміння оцінювати ситуацію; урахування особливостей студентів, об’єктивні і суб’єктивні обставини тощо; передбачати ефективність результату, наслідки впливу; особлива чуйність до «конфліктних» студентів; витримка, об’єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм; «... викладачі, повинні розвивати, поглиблювати в своїх колективах педагогічну етику, стверджувати гуманний початок у вихованні як найважливішу рису педагогічної культури кожного педагога» (В.Сухомлинський).

Вимоги до культури педагогічного спілкування:

- розвивати фізичну й духовну витривалість, загальну культуру спілкування.

Правила спілкування:

  1. єдність слова і справи;

  2. вимогливість до себе та інших;

3) зібраність у справах, вчинках, словах;

  1. чесність, обов’язок, педагогічна і громадська відповідальність;

  2. увага, чуйність, терпіння, наполегливість;

  3. самоаналіз ефективності педагогічного впливу;

  4. самокритичність, вміння виправляти власні помилки;

8) педагогічний оптимізм, відвага в педагогічній творчості, мудра влада над вихованцями.

Розвиток комунікативних здібностей:

- ініціативності (зовнішній вираз, мовлення, комунікативна атака, створення умов позитивного спілкування);

- застосування прийомів вербального впливу (тональність, темп, емоційність, виразність, образність);

- використання невербальних засобів спілкування (міміка, жести, пантоміміка);

Шляхи вдосконалення культури спілкування: ознайомлення з психолого-педагогічною літературою, спостереження, спеціальні вправи, постійне спілкування, громадська активність, розвиток педагогічних, комунікативних, ораторських здібностей, удосконалення загальної культури.

Заповіді педагогічного спілкування:

  1. Відносини зі студентами – фундамент діяльності педагога.

  2. У спілкуванні виходити з мети, завдань виховання, інтересів студентів.

  3. Орієнтуватись на співрозмовника.

  4. Не обмежуватися інформацією, аналізувати мотиви.

5. Усвідомлювати психологічну атмосферу (співпереживати).

  1. Самокритичність. Не жалітися на тих, кого навчаєш.

  2. Уміти слухати і поважати співрозмовника.

  3. Тактовність. Взаємність у спілкуванні.

  4. Динаміка, розвиток, ініціативність у спілкуванні.

10. Уникати моралізму та негативних установок спілкування.

  1. Виключати «голу» критику. Вчасно похвалити чи пожурити. «Не
    бійтесь бути ласкавими» (В.Сухомлинський). Частіше посміхатись, схвалювати,
    заохочувати.

  2. Розвивати комунікативну пам’ять, уяву, увагу, загальну культуру.

3. Майстерність спілкування в процесі лекційного викладу матеріалу. Монолог як прихований діалог.

Особливе місце в педагогічній техніці посідає мова педагога, яка має бути докладною, ясною, образною і водночас – конкретною і змістовною. Володіння мовою – це велике мистецтво. Техніку мови педагога можна підсилювати за допомогою правильного дихання, поставлення голосу, дикції та ритміки. Класичним прикладом цього є досвід А. Макаренка. Усім відомі його слова: «Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «Іди сюди» з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, у постаті й у голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба». Він уважав, що педагог повинен так спілкуватися, щоб вихованці відчули в його словах волю, культуру, особистість.

В. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагога. На його думку, слово педагога не може бути брутальним і нещирим: «Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово ? найтонший і найгостріший інструмент, яким ми, вчителі, повинні вміло торкатися сердець наших вихованців...

Виховання словом ? найскладніше, найважче, що є в педагогіці ... Слово вчителя я вважаю найнеобхіднішим і найтоншим дотиком людини, яка переконана у правоті й красі своїх поглядів, переконань, світогляду, до серця людини, яка прагне бути хорошою». Тому на викладача покладено обов’язки не тільки учасника діалогу, а й організатора, творця його.

Вислів «мовлення викладача» здебільшого вживають, коли говорять про усне мовлення (на відміну від письмового в педагогічній діяльності). Під усним мовленням розуміють як сам процес говоріння, так і результат цього процесу – усні вирази.

Мовлення викладача пристосоване для розв’язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні. Можна говорити про професійні особливості мовленнєвої діяльності педагога, а саме:

а) викладач спеціально організовує цю діяльність, керує нею залежно
від умов педагогічного спілкування;

б) кінцевим результатом такої діяльності є досягнення гуманістично
спрямованої мети, пов’язаної із вихованням тих, хто навчається;

в) добір мовних і мовленнєвих засобів здійснюється залежно від
потреб, завдань взаємодії викладача зі студентами; їх ефективність прогнозується;

г) мовленнєва діяльність педагога в реальній ситуації спілкування
будується на відтворенні (рефлексії) стану, поведінки, реакції студентів, вона
регулюється змістом зворотної інформації, яку отримує викладач;

ґ) мовлення викладача є предметом його педагогічного аналізу й самоаналізу, постійного самовдосконалення.

Мовлення викладача реалізується у двох різновидах ? у монолозі (монологічне мовлення) і в діалозі (діалогічне мовлення). Форми цього мовлення різноманітні. Найпоширенішими є наукова лекція, коментар, пояснення (правил, законів, термінів тощо), розгорнуті оцінні судження (мотивація оцінки знань, поведінки, позааудиторної діяльності студентів). Діалогічне мовлення викладача широко представлене в різного роду видах спілкування зі студентами (заліки, іспити, практичні заняття, консультації тощо), що будуються у вигляді запитань і відповідей.

Особливе значення у процесі педагогічного спілкування набуває майстерність спілкування в процесі лекційного викладу матеріалу. Основне завдання лектора полягає не лише в передачі інформації, а й у залученні до аналізу об’єктивних протиріч розвитку наукових знань і способів їх вирішення. Зміст проблемних лекцій відображає новітні досягнення науки і передові технології. Навчальні проблеми за своєю складністю для студентів доступні й ураховують їхні пізнавальні можливості. За сучасних умов зміна орієнтацій у вихованні принципово пов’язана з опануванням педагогом майстерності ведення діалогу. Діалог педагогічний ? це дія у педагогічному процесі, яка дає кожному партнерові можливість самовираження у спілкуванні.

Діалогічне педагогічне спілкування – це тип професійного спілкування, що відповідає критеріям діалогу, забезпечуючи суб’єкт – суб’єктний принцип взаємодії педагога та тих, хто навчається.

Залежно від методичного задуму будуються лекції діалогового типу. Діалогове спілкування відбувається між лектором і студентами, що є необхідною умовою розвитку творчого мислення й активізації пізнавальної діяльності студентів. Діалогове спілкування можна здійснити за таких умов:

- викладач вступає в контакт зі студентами не як «законодавець», а як співрозмовник, що хоче поділитися з ними своїми знаннями, досвідом;

- викладач не лише визнає право студента на власні судження, а й зацікавлений у них;

- матеріал лекцій будується за принципом обговорення шляхів вирішення навчальних проблем із різних точок зору;

- викладач демонструє способи вирішення об’єктивних протиріч у науці;

- контакт зі студентами будується таким чином, щоб підвести їх до самостійних висновків, зробити учасниками процесу підготовки, пошуку і знаходження шляхів вирішення протиріч, створених самим викладачем;

- викладач ставить запитання і стимулює самостійний пошук відповіді на них.

Наступний елемент педагогічної техніки ? це вміння педагога управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності. Бути природним, щирим, водночас дотримуватися позиції «поза перебування» у спілкуванні (М.Бахтін) – ознака майстерності в педагогічній взаємодії.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Перелік літератури, необхідної для вивчення курсу

1. Алексюк А.М.Педагогіка вищої школи. – К., 1998.

2. Алексюк А.М.Педагогіка вищої школи. Курс лекцій: модульне навчання.– К.,1993.

3. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. ? Львів: Світ, 1990.

4. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.посібник. ? К.,1995.

5. Васянович Г. Педагогіка вищої школи: Навч.-метод. посібник. – Львів: Ліга-Прес, 2000.

6. Вища освіта в Україні: Навч.посіб. В.Г.Кремінь, С.М.Ніколаєнко, М.Ф.Степко та ін./За ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. – К.: Знання. 2005.

7. Державна національна програма „Освіта” (Україна ХХІ ст.), К., 1991.

8. Дорошенко С. І. Основи культури і техніки усного мовлення. ? Харків, 2002.
1   2   3   4   5   6


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации